Постаті «з Божою іскрою в грудях»: короткий огляд літературно-мистецької спадщини Скали-Подільської

Впродовж свого історичного поступу наш галицький куточок Поділля – Скалеччина – дала українству немало визначних особистостей. Серед  розмаїття людей, зайнятих у різних сферах діяльності, було багато митців: акторів, живописців, письменників, співаків. На жаль, зараз вони незаслужено забуті. Метою цієї розвідки є донесення до земляків відомостей про їхній життєвий шлях та внесок в українську та навіть світову літературно-мистецьку спадщину.

Щоб відчути той дух, ті обставини, в яких плекалися митці-краяни, звернімося до спогадів сучасників: «Коли з-під церкви в Скалі глядіти було вниз на турецький замок і дальше в далечину понад Збруч, то тільки синява бувало мигтить перед очима. Або коли з-під Юрдиґи глянеш на криниці Королівки, де нібито король Данило під час походу коні поїв, і почуєш протяжне «вйо-вйо» скалецьких водовозників, нап’єшся води з Королівки, то Скали не забудеш повік» [12, с. 564].

В економічному огляді Борщівського повіту за 1896 р. ( Звіт з обстеження читалень «Просвіти» ) знаходимо запис про Скалу: «Населення там запопадливе, статечне і просвічене. З тої місцевості багато людей вчаться в середніх і вищих школах […] А що взагалі просвітній рівень тамошніх мешканців є гідним похвали, найкраще свідчить число членів читальні – 240, такого числа членів не має ніяка інша читальня в Борщівському повіті, а може, і ніде немає» [8, с.40].  Високий освітній та культурний поступ Скали дав свої плоди: тут народилися і зростали постаті, котрі далеко в світи понесли славу про наш край.

1

 Зі Скали над Збручем [так до 1940 р. називалася Скала-Подільська. – Автор] походив добре відомий свого часу український художник, мистецтвознавець, педагог, громадський діяч Микола Анастазієвський. Йому пощастило в молоді роки бути одним зі стипендіатів величної постаті в українській історії – митрополита Андрея Шептицького, який жертовно опікувався українською культурою, підтримуючи велику кількість митців, таких як Олекса Новаківський, Михайло Бойчук, Модест Сосенко та багато інших. Навчався М. Анастазієвський в реальній гімназії Снятина, проте не поривав стосунків з рідним містечком, допомагав у створенні декорацій до вистав місцевого театрального гуртка. Саме в снятинській реальній школі він намалював свою першу акварельну роботу «Молитва». Згодом завдяки коштам Шептицького поїхав здобувати вищу мистецьку освіту у Краківську Академію мистецтв, далі – в Інститут художнього і прикладного мистецтва у Варшаві [2].

У період Визвольних Змагань М. Анастазієвський виконував обов’язки живописця і графіка у Міністерстві освіти Української Народної Республіки у Кам’янці-Подільському. У 1919 р. бере участь у Львівській виставці сучасного мистецтва Галицької України, де талант нашого земляка було  високо оцінено і названо його роботи одними з найкращих серед молодої генерації тодішніх художників.

З 1923 р. М. Анастазієвський працює вчителем малювання в школах Помор’я (Польща). Такою була доля багатьох українців в міжвоєнній Польщі. Остерігаючись їхньої «неблагонадійності», влада давала їм місця праці далеко від українських і культурних центрів. Саме в 20-30-ті рр. наш земляк зажив слави знаного художника.

В роки Другої світової війни М. Анастазієвський викладає малювання в Холмі в українській гімназії. В цей час проявив себе як автор колоритних українських листівок, які набули широкого розповсюдження. В 1944 р. емігрував до Німеччини, а потім до США. На жаль, після встановлення радянської влади в Західній Україні всі твори М. Анастазієвського, котрі залишилися у львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького (в радянську добу – музеї українського мистецтва), були ретельно знищені. Особливо вражає цинічна ліквідація так званих «антирадянських» мистецьких творів галицьких авторів впродовж трьох днів з 31 липня по 2 серпня 1952 р., ціла спецоперація під назвою «Спецфонд» [17]. Загалом було знищено за приблизними даними близько 1700 експонатів. Художні картини (були це полотна Івана Труша, Михайла Бойчука, Святослава Гординського, Михайла Мороза, нашого земляка М. Анастазієвського і багато інших) банально палилися у печі, а скульптури (наприклад, всесвітньовідомого митця Олександра Архипенка) розбивалися молотками у підвалі. Ліквідовували портрети Митрополита, січових стрільців чи просто роботи тих, хто пішов  у еміграцію у 1944 р. Залишились лише назви втрачених назавжди картин нашого земляка. А що на них було зображено – можна лише здогадуватися за назвами полотен: «Вдова стрільця», «Жінка з Косова», «Двір в Прилбичах», «Церква в Мушкатівці». Загалом у «Каталозі втрачених експонатів Національного музею у Львові» [7] подається 11 полотен М. Анастазієвського.

2              3

Подальша доля митця – типова для українського емігранта: Німеччина (табори для переміщених осіб), з 1950 р. – США, місто Міннеаполіс. Не полишав творчості, часто виставлявся з новими роботами за океаном [5, с.81].

5     4

У   нашому містечку прожив більшість творчого життя та знайшов вічний спочинок живописець і різьбяр, теж випускник Краківської Академії мистецтв, Антін Шурма (1862-1944), родом із села Куличкова біля Белза на Львівщині [5, 81]. У 1902-04 рр. він разом з братом Михайлом Шурмою та Семеном Овадюком виконували роботи з настінного розмальовування храму Святого Миколая у Скалі та виготовлення іконостасу, за що всі троє отримали грамоти від митрополита Андрея Шептицького. У нашому селищі митець створив родину. Всю свою творчу діяльність розмальовував церкви у цілому Борщівському повіті  (села Шупарка, Дзвинячка, Окопи, Мельниця, Бурдяківці) та інших регіонах Галичини. Виконав ряд іконостасів і вівтарів у розмальованих ним церквах.  Працював у жанрі портрета і релігійної композиції, особливо в ділянці настінного малярства, використовуючи традиції візантійського стінопису і модної на той час сецесії [5, с. 81].

Зі Скали походив письменник Лев Сапогівський (справжнє прізвище Лев Васило́вич) (1858-1883) [5, 80]. Народився він в сім’ї лісника. Після школи в Скалі навчався в бучацькій гімназії Отців Василіан. В 1876-79 рр. вчителював в селах Борщівщини (Сапогів, Вільховець). Саме тоді розпочав дописувати оповідання до львівського журналу «Зоря»: «Марійка», «Безневинні», «Старий палац» [1], «Смерть з любови». Від 1876 р. активно листувався з І. Франком, за що зазнавав переслідувань. Писав на тему селян Галицького Подністров’я та кілька романтичних оповідок. На його творчості помітний вплив  Ю. Федьковича. З 1882 р. перебрався до Львова, де брав участь у виданні журналу «Зоря». На жаль, його літературна доля обірвалася надто рано:  письменник помер у Львові у 1883 р. у віці 25 років, похований у селі Целіїв коло Гусятина [1].

6                 7    8

«Хто зі старших не знав Юрчака? – писав мистецтвознавець Степан Чарнецький в газеті «Новий час» за 8 квітня 1931 року, – Кому не врилась в пам’ять та маленька сталь, що, коли появлялася на сцені і засміялася, сміявся з нею весь театр, а коли заридала – здавалося – що луною її плачу дрожала сцена і люди» [18, с. 54]. Так сучасник охарактеризував уродженця Скали визначного драматичного актора Василя Юрчака (1876-1914). «Один з великих, може найбільших (поруч Плашевського, Рубчакової та Леся Курбаса) артистів, які ходили на дошках української сцени в Галичині за весь час її існування» – ще додав мистецтвознавець в вищезгаданій статті, присвяченій пам’яті актора. В. Юрчак захоплювався театром з молодих літ, створивши аматорський гурток та керуючи ним при читальні «Просвіти» у рідному містечку [10, с. 120]. Далі у 1896 р. вносить подання про бажання спробувати грати  в єдиному на ті часи професійному театрі Галичини «Руська бесіда». Вже через рік стає провідним актором, «свіжим талантом цього театру». Діапазон ролей В. Юрчака був дуже широким (а встиг він за свою коротку сценічну кар’єру зіграти понад 85 провідних ролей): сільські та єврейські типи; однаково вдавалися як комічні, так і трагічні персонажі. У 1900-05 рр. В. Юрчак плідно співпрацював з режисерами Й. Стадником, К. Підвисоцьким. В ці роки він у складі галицького мандрівного театру об’їздив всі міста і містечка підавстрійської України, успішно гастролював у Кракові (1900 р.), Кам’янці-Подільському і Проскурові (1902 р.), Жмеринці і Житомирі. Театральний сезон 1905-06 рр. В. Юрчак відіграв разом з гастролюючими в Галичині М. Садовським, М. Заньковецькою в п’єсах І. Карпенка-Карого «Хазяїн», «Наймичка», «Бурлака» та інших. Ось як відгукувався М. Садовський про нашого земляка: «Зазначаю, що п. Василь Юрчак як артист показався в ділі театральному совісним, точним і працьовитим» [11, с. 76].

Вершиною творчості В. Юрчака став образ Миколи Задорожного (1913 р.) у виставі драми «Украдене щастя» І. Франка. Поряд з ним грали такі корифеї як Лесь Курбас (Гурмана), Катерина Рубчакова (Анну), Антоніна Осиповичева (Настю). На виставі був присутній сам автор І. Франко, котрий був задоволений майстерною грою Юрчака [11, с. 76]. Сучасники, які на власні очі бачили драму, зазначали, що нікому з виконавців цього образу в українському театрі не вдалося до того часу так близько підійти до авторського розуміння образу Миколи Задорожного, як нашому талановитому землякові: «Біля Анни, привабливої і свіжої красою артистки Рубчакової – Анни, Юрчак – Задорожний виглядав болісно, із затиснутими устами, з яких, мов вулкан, виривався час від часу наболілий крик душі, придушений жаль нероздільного кохання. З сльозами в очах благав він Анну – Рубчакову, щоб не робила йому сорому перед людьми. Мовлені ним слова заворожували глядачів, у пануючій тиші театру чулося хлипання, зал нестримано ридав…» [11, с. 76].

У 1913 р. В. Юрчак захворів на туберкульоз, тому змушений був залишити сцену. Лікувався в Закопане (Польща) на кошти театру. Про стан його здоров’я львівські газети повідомляли систематично. Та, не зважаючи на всі зусилля, порятуватися не зміг – помер 1914 р. у Теребовлі, де й похований, звідки походила його дружина, теж акторка «Руської бесіди» Ганна Юрчакова. Вона спорудила на могилі чоловіка пам’ятник, котрий зберігся до наших днів, з  епітафією: «Китицю тихих споминів зложіть на могилі його». Іменем В. Юрчака названі вулиці в Теребовлі і Тернополі. Таким був наш краянин, «актор з Божою іскрою в грудях» [18, с. 55], як називали його сучасники.

Головним організатором, який, власне, і зібрав творчих людей в Скалі у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в одне ціле, був місцевий парох, греко-католицький священик Олександр Левицький (1850-1910). Народився у с. Требухівці біля Чорткова, після закінчення Львівської духовної семінарії служив у різних парафіях Поділля, а з 1886 р. і до смерті ніс слово Боже у Скалі над Збручем. «Дуже свідомий народовець, добрий співак і музикально обдарований диригент» – таким він запам’ятався сучасникам [10, с. 120]. На новій посаді отець застав щойно побудовану своїм попередником священиком Келестином Костецьким у 1882 р. величаву кам’яну церкву, що було великою рідкістю в усьому Галицькому Поділлі. Отець Левицький взявся до завершення оздоблення храму та виготовлення іконостасу. Ці роботи виконали уже вищезгадані майстри А. та М. Шурми й С. Овадюк. При церкві у 1890 р. заклав касу взаємодопомоги та читальню «Просвіти», котра уже в 1898 р. сягала 240 членів [8, с. 40]. У 1908 році читальня «Просвіти» в Скалі нараховувала вже 684 члени і була найбільшою в Галичині [16, с. 22].

9     1011

При допомозі свого сина Модеста отець Олександр заснував міщанський хор та оркестр. А ось як згадував ці події сучасник: «Усі хористи читали ноти, а хор вславився своїми висту­пами в околичних селах на празниках і світськими концертами в Скалі, Борщеві, Теребовлі, а навіть в Тернополі, де співав на привітання архикнязя Рудольфа. Хор влаштовував рік-річно концерти на честь Т. Шевченка, в роковини знесення панщини та під час ювілейних обходів на пошану Франца Иосифа. У кожну Великодну П’ятницю хор давав церковні концерти страсних псальмів, на які з’їжджалась вся дооколична інтелігенція, а коли в тому часі бував у Скалі Граф Ґолуховський, то він завжди приходив на ті концерти разом зі своїми гістьми» [10, с. 120].

О. Олександр Левицький мав добрі, сердечні відносини зі своїм шваґром (були одружені на рідних сестрах), вченим і громадсько-політичним діячем Михайлом Грушевським, зокрема обвінчав їх в місцевій церкві та зробив молодому подружжю весілля в Скалі [3, с. 88]. Згодом М. Грушевський часто з родиною приїжджав у наше містечко, досліджував руїни місцевого замку, писав розділи своєї фундаментальної праці «Історія України-Руси» [9, с. 262]. Коли передчасно «на хворобу серця» у 1910 р. помер о. Левицький, то його похорон став справжньою народною маніфестацією. Ось як в ті дні писала газета «Діло» про цей сумний чин: «За домовиною, яку несли члени родини, а між ними і М. Грушевський, йшов кількатисячний натовп, серед якого була вся скалецька міська Рада, депутації від різних українських товариств, «Соколи», «Січі» і навіть сам Агенор Голуховський»  [4, с. 77].

М. Грушевський теж в родинному листуванні згадував похорон отця Левицького: «Ховали дуже поважно і святочно; зїхалася вся родина, більш 20 душ; в похороні йшли 34 священики, а народу провожало мабуть тисяч до 10, з містечка і сіл доокресних. Велику честь віддали покійному, похорон трівав цілий день […]. Погода була прегарна» [13, с. 88-89]. Поховали о. Левицького на нашому місцевому цвинтарі, де до наших днів збереглася його могила.

У талановитих батьків – талановиті діти. Таку істину можна відслідкувати на долі сина отця О. Левицького Модеста Левицького, хорового диригента, співака, музично-освітнього діяча (1873-1927). Він народився в селі Нижнів на Станіславівщині (тепер Тлумацького району Івано-Франківської області), де священствував батько. Закінчив юридичний факультет у Віденському університеті. Освоївши ази музичних знань і диригування від батька, паралельно з навчанням на правника студіює в приватних викладачів і цей фах. У 1893-1898 рр. разом з батьком організовує й провадить міщанський хор у Скалі, згодом й хор «Просвіти» ( про хор згадувалося вище). У цьому хорі довго брали участь адвокат і громадський діяч м. Борщева Михайло Дорундяк, Стефанія Левицька (сестра Модеста Левицького), учителька Марія Вояковська (тітка Модеста, згодом – дружина М. Грушевського), Олімпія Левицька (мати Модеста, дружина отця О. Левицького),  дяк Григорій Старицький (про нього – нижче) та його дружина Анастасія. У репертуарі хору, відповідно до річних свят, були церковно-літургійні пісні, канти і молитви до Пресвятої Богородиці, хорові твори М. Лисенка, О. Нижанівського на слова Т. Шевченка, М. Вербицького, В. Матюка, А. Вахнянина, народні пісні, колядки, веснянки. М. Левицький виступав на таких концертах солістом. Був відзначений як почесний член «Просвіти» в Скалі [11,  с. 66-67].

З 1899 р. подальше життя М. Левицького пов’язане з Чернівцями, де він отримав добру посаду в дирекції залізниць [9, с. 262]. Був засновником і керівником хорового товариства «Буковинський Боян» (1899–1916) та організатором першої на Буковині української музичної школи імені М. Лисенка у Чернівцях (1904–1916). Він диригував на багатьох концертах у «Народному Домі» в Чернівцях, зокрема Шевченківських вечорах, а також пам’ятних ювілейних, як от: до приїзду Лесі Українки у Чернівці в 1901 р. чи до візиту у 1903 р. метра української музики М. Лисенка [4, с. 78]. В часи Західноукраїнської Народної Республіки був членом вищого законодавчого органу – Української Національної Ради.  Після включення західноукраїнських земель до складу відновленої Польщі Модест Левицький виїхав до Бразилії, де зазнавав нужди і у 1927 році помер від малярії. Грушевські, самі перебуваючи в еміграції, старалися хоч чимось підтримати родича, пересилаючи йому кошти до Бразилії. В листі до українського емігранта в Канаді, котрий власне й допоміг грішми,  М. Грушевський пише, що дружина Марія «мала змогу запомогти одного свого рідняка, чесного патріота з Черновець, що як член Галицької Національної Ради в 1919 році мусів виемігрувати з Буковини й опинивсь в лютій біді з родиною» [15, с. 181].

До плеяди особистостей, віднайдених та виплеканих отцем О. Левицьким, заслужено відноситься  Григорій Старицький (1875-1943), церковний дяк, хоровий диригент, актор і режисер аматорського театру «Просвіти» у нашому містечку. Почав дякувати в рідному селі Шили на Збаражчині. До Скали його запросив парох О. Левицький у 1899 р. на посаду дяка та для ведення разом з ним мішаного церковного хору «Просвіти». Так почалася їхня спільна плідна багаторічна співпраця на благо місцевої української громади. Впродовж 1901-1914 рр. режисерував також і в аматорському театрі: на скалецькій сцені були поставлені «Мартин Боруля» і «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Маруся Богуславка» М. Старицького та багато інших [11, с.71]. Як старшина австрійської армії брав участь у військових діях Першої світової війни, перебував у російському полоні, а в 20-ті рр. арештований поляками й побував в Чортківській тюрмі. Мав особисте знайомство з  І. Франком та не раз бував у гостях в львівському помешканні Каменяра [14, с. 22].

12                       13         14

В сім’ї Григорія та Анастасії Старицьких було семеро дітей. Кожному на долю випали свої дороги: переважно трагічні, зважаючи на обставини часу, в яких вони жили. Лише про одну цю родину можна написати книгу. Та найбільше доля всміхнулася лише четвертому синові – Мирославові Скала-Старицькому (справжнє прізвище Старицький, сценічний псевдонім Міро Скаля) (1909-1969), оперному і камерному співакові, педагогові, музично-громадському діячеві. Він пройшов творчий шлях  від крилоса Святомиколаївської церкви в Скалі до найбільших оперних сцен світу. І все це вдалося йому тільки завдяки винятковому таланту і послідовній праці над собою. Маленьким хлопчиком, коли він ще навіть не діставав очима до батькових нот, Мирослав співав у церковному хорі, стоячи поряд з матір’ю. А ще «у 12-ому році життя грав ролю Шевченка, співав соля у хорі батька, малим хлопцем помагав батькові у крилосі, читав Псалтир умерлим, служив до Служби Божої» [12, с. 586]. Пізніше М. Скала-Старицький згадував, що  серед співаків  скалецького хору були люди з такими голосами, що могли б спокійно зробити кар’єру на світових сценах, але «хто тоді в Скалі знав про якійсь опери?». У 20-30 рр. митець співав та грав у мандрівних театрах ім. І. Тобілевича та Й. Стадника, в хорі «Думка». Навчався професійного співу уже від 1937 р. (коштом виграної стипендії від Центросоюзу) у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка. Вже в часі студентства виступав на львівському радіо, а після завершення навчання стає солістом львівського оперного театру. Від  1942 р. співак переїжджає до Відня і там уже залишається після закінчення Другої світової війни [14, с. 43]. Після віденської «Фольксопера́» стає солістом паризької «Опера́-Комік» (1947 р.) та гастролює по цілому світі: країни Європи, Північної Африки та Північної Америки. У 1953 р. – новий успіх: М. Скала-Старицький став першим тенором Королівської опери «Ля Моне́» у Брюсселі. В його оперному репертуарі понад 40 партій [6, с. 16]. Виконавська майстерність М. Скала-Старицького незмінно викликала слова найвищої похвали у фахових критиків різних країн світу:

«Міро Скаля веде свій звучний і гнучкий голос з правдивою віртуозністю. Це справжня насолода бачити так чудесно поєднане мистецтво з природою» (Зальцбург, Австрія);

«Ось справжній тенор! Повний і теплий голос Міро Скалі, його знаменитий стиль та інтерпретація ставлять його в ряд найкращих представників «бельканто» (Париж, Франція);

«Все без застереження треба хвалити в інтерпретації артиста, який захоплює багатством засобів і чаром свого співу» (Брюссель, Бельгія);

«Висота його голосу така недосяжна і тембр такий привабливий та вжитий з таким умінням, що за них йому належить найвище визнання» (Тулуза, Франція);

«Український тенор Міро Скаля має дуже гарний голос і блискучі верхні тони. Він співає досконало й не виявляє втоми, повторюючи арії на бажання слухачів» (Лілль, Франція);

«Найбільше оплесків щирого захоплення слухачі приділили українцеві Міро Скалі, що своїм голосом полонив усіх без винятку» (Цюрих, Швейцарія) [6, с. 16].

За мистецькі досягнення М.Скала-Старицький отримав нагороди й відзнаки, зокрема, Срібну медаль і почесний диплом Парижа (1951), Золотий ключ Детройта (1957).

М.Скала-Старицький наспівав ряд платівок в українських фірмах «Хвилі Дністра», «Арка» (Нью-Йорк), «Ехо» (Монреаль) і в канадській філії англійської фірми «Лондон» (Монреаль). [6, с. 16]

М.Скала-Старицький завжди підкреслював, що він є українцем. У його концертах, поряд із західноєвропейською музикою, постійно звучали солоспіви М. Лисенка, С. Людкевича, В. Барвінського, Д. Січинського, Я. Лопатинського, О. Бобикевича, А. Гнатишина, українські народні пісні в обробках Б. Лятошинського, Л .Ревуцького, М. Вериківського. Своїм почесним обов’язком співак вважав виступи на національних урочистостях. Назвімо лише деякі: Шевченківські академії (Париж, Вінніпег), концерти на честь М. Лисенка (Мюнхен, Париж, міста Великобританії), М. Шашкевича (Париж), Лесі Українки (Париж), святкування 100-літнього ювілею Українського Католицького Братства ім. св. Варвари (Відень), відзначення 700-ліття коронації короля Данила Галицького (Париж), 40-ліття Державності (Париж), Свято героїв (Детройт), Свято Покрови – Свято УПА (Лондон).

Від 1963 р. М. Скала-Старицький провадив у Парижі власну музично-драматичну студію, де навчав співу й акторської майстерності талановиту молодь українського походження. Ось як згадувала про свого вчителя одна з його вихованок – Уляна Чайківська: «Майстер Старицький був передусім нашим приятелем, з яким ми могли заторкнути усі теми й усі питання, що ставали перед нами з будь-яких причин. … Він вчив нас співати з подиву гідною енергією, бажав передати нам своє мистецтво, яким сам володів досконало» [14, с. 94–95]. М. Скала-Старицький прагнув виховати не лише співаків, артистів, а, насамперед, свідомих патріотів. Його учні вивчали українську мову та вимову, декламуючи вірші, читаючи уривки з прозових творів. Разом зі своїм керівником вони пропагували українське мистецтво на різних імпрезах країн Західної Європи. Ось як в часопис «Українська думка»  писав з приводу вокально-літературного вечора пам’яті Олександра Олеся: «Вечір розпочався доповіддю М. Скала-Старицького про життя і творчість поета. Доповідь мала наскрізь патріотичний характер, бо в ній доповідач висвітлив постать поета не як сентиментального лірика, а як революціонера» [14, с. 96].

15    16

Ще М. Скала-Старицький багато публікував критичних статей на музичні теми, мав великі плани щодо згуртування «українських Музик на чужині». Та, на жаль, все обірвала рання смерть співака. В останні роки життя він ще зайнявся написанням «Спогадів», котрі не встиг дописати. Вони зберігаються поряд з його особистим архівом (понад 1,5 тис. одиниць збереження)  у Музично-меморіальному музеї С.Крушельницької у Львові і чекають на своїх дослідників… Багато там листів, крізь котрі «червоною ниткою» проходить тема туги за Батьківщиною: «Чужина вбиває не засланням, а безнадією, самотністю і зайвістю». «Я нічого так собі тепер не бажаю, як вернутися додому. До Скали, до Львова, до Києва, на Україну». «Навіть листок із Стрийського парку у Львові вожу як реліквію» [6, с. 18]. «Мені завжди ввижається Скала, прекрасна наша церква, читальня, старий замок, чую співи хлопців і дівчат по обох сторонах нашого коханого, болотистого Збруча»  [14, с. 107]. А чи не пророчими виявились слова нашого видатного краянина до друзів, стоячи на площі перед паризьким «Ґрадн Опера́» і спостерігаючи за відвідувачами знаменитої опери ?: «Як би я хотів, щоб вони звідси їхали до нас у Київ слухати опери. І вони будуть їхати, коли ми будемо вільними» [19, с. 75].

Даною розвідкою ми не ставимо крапку, лише кому, й переводимо дух для нових досліджень, усвідомлюючи, що цей короткий ретроспективний огляд літературно-мистецької спадщини Скали-Подільської є неповним і ні в якому разі незавершеним. Історичні праці ще віднайдуть нових «героїв», нових персонажів. Ще неохопленим залишається спадок навколишніх сіл нашого селища, власне Скалеччини, ще й серед уродженців Скали чи її мешканців є постаті, котрі «чекають» своїх відкривачів. Отож, робота триватиме…

 

 

 

1.Антологія української готичної прози. Лев Сапогівський. Старий палац. Режим доступу: http://www.e-reading.club/chapter.php/1040313/111/Antologiya_ukrainskoi_gotichnoi_prozi._Tom_1.html

2.Галина Мирослава. «Стипендіат Митрополита». Режим доступу: http://svitua.org/all/item/577

3.Дзюбан Р. Перший президент України одружився в Скалі-Подільській // Літопис Борщівщини. – 2000. – № 9 – С. 86–90.

4.Дзюбан Р. Рід Левицьких // Літопис Борщівщини. – 1996. – № 8. – С. 76–82.

5.Дуда І. Борщівщина літературна, мистецька, наукова // Літопис Борщівщини. – 1994. – № 5. – С. 71-84.

6.Зубеляк М. Мирослав Скала-Старицький – український співак, педагог, патріот (до 100-річчя від дня народження) // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Випуск 17-18. – С.15-18. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Vpu/Myst/2009-2010_17-18/statti/Zubeliak.pdf

7.Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. [Автори-упорядники: В.Арофикін, Д.Посацька]. – Київ-Львів, 1996. – 32 с.

8.Король В. Економічний огляд Борщівського повіту (1896 рік) (Звіт з обстеження читалень «Просвіти» і селянських господарств у Борщівському повіті) // Літопис Борщівщини. – 1994. – № 5. – С. 33–40.

9.Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського) – Київ: Кий, 2006. – 661 с.

10.Мартюк І.  ЦЕНТРОСОЮЗ: Союз кооперативних союзів у Львові в роках 1924-1944: Спогади співучасника праці й змагань українського кооперативного руху.  – Нью-Йорк, видавництво М. П. Коць, 1973. – 127 с. // Скала – містечко мого походження. – С.118-126.

11.Медведик П. Літературно-мистецька та наукова Борщівщина // Літопис Борщівщини. – 2000. – № 9. – С. 61-77.

12.Пакуляк В. Образки останніх літ філії т-ва «Просвіти» в Борщеві (спомини просвітянина). – С. 562-568. // Історико-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики. – 1974. – 923 с.

13.Панькова С. Михайло Грушевський та Олександр Левицький у світлі епістолярних та мемуарних джерел // Український археологічний щорічник. Нова серія. – К., 2010. – Вип. 13. – С. 83–91.

14.Петраш Б. Тенор з Божої ласки: монографічне дослідження – Тернопіль: Астон, 1999. – 204 с.

15.Пиндус Б. Особисті та родинні сторони життя сімейства Грушевських і їх зв’язки з Тернопільщиною // Тернопілля’96: Регіональний річник. – Тернопіль, 1996. –  С. 171–185.

16.Скочиляс І. Філія «Просвіти» в Борщеві: хроніка діяльності в 1909-1939 рр. // Літопис Борщівщини. – 1994. – № 5. – С. 22-31.

17.Чоп Г.  Операція «Спецфонд». Режим доступу: http://www.pohlyad.com/istoria/n/5120

18.Чарнецький С. Василь Юрчак (пам’яти артиста українського театру) // Літопис Борщівщини. – 1994. – № 6. – С. 54-55.

19.Шалайський В. Міро Скаля – співак з України (До 85-річчя з дня народження Мирослава Скала-Старицького) // Літопис Борщівщини. – 1995. – № 7. – С. 72-75.

               Оксана Ундерко

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>