Notice: Undefined index: font in /home/u700431592/public_html/wp-content/themes/jarida/functions/common-scripts.php on line 133

Учасник Воркутинського повстання наш земляк Павло Хома

IMG_2439

Його частенько можна зустріти на патріотичних заходах в цілому Борщівському районі: молодеча виправка, струнка постава, хороша дикція, ясність думки. Та в цьому році йому вже виповнилося 85! За Його плечима: участь у збройному підпіллі, допити, очні ставки, тюрми, шахти. Наш сьогоднішній респондент – житель села Гуштин  Павло Хома, до затишної та доглянутої садиби якого ми вирушили зі школярами в переддень 75-річчя створення УПА 10 жовтня цього року. Отож, пропонуємо увазі небайдужого читача історію подвигів і зрад, порядності і підлості, звитяг, чинів, і поряд – доносів, підозр, тортур, про  які нам розповів учасник національно-визвольної боротьби 40-50х років у нашому краї Павло Хома.

Розкажіть про своє походження

Я народився 3 лютого 1932 року в селі Гуштин. Мій батько походив з Пилипча коло Мельниці, а переселився до пана Загребельського в Гуштин наймитувати тому, що в рідному селі він разом з декількома господа́рами взяли позику на будову церкви, та не змогли віддати. Мусіли розпродати свої хати і йти шукати притулку поза межами рідної громади. Мати з дому Малюга Розалія Василівна (1901-1980) була найстаршою в родині і походила з Бурдяковець. Так ось, всі мамині брати й сестри свого часу брали участь в повстанському русі безпосередньо або опосередковано, тобто надавали допомогу. За це вони втратили життя або були вивезені на Сибір. Молодшими за неї були Спепан, 1903 р.н., Марія, 1907 р.н. Вони обоє згодом були виселені в Красноярський край, а донька Степана – Іванна (1929-1949) після арешту в 1947 році померла через два роки в таборі Магаданської області. Наступна сестра Петрунелія (1909-1991) теж відбула тюрму, та повернулася живою. Ще молодша Михайлина (1916-1946), член ОУН, зв’язкова, була замордована в Лосячі «стрибками», тіло її лежало на пострах посеред села під колгоспною конторою. Наймолодший брат Михайло (1923-1949), псевдо «Дзвін»,  теж був членом ОУН, підпільником. Саме з ним та його односельцем «Нечаєм», Соловієм Ярославом (1921-1949), я мав справу як зв’язковий. Вони разом партизанили, разом і загинули 21 січня 1949 року за таких обставин: квартирували в нашого голови сільради, де їх видали. Тоді вириваються вони з оточення через вікно до хлівця і там досить довго тримають оборону та ведуть бій. Далі приймають рішення прориватися. Сла́вко Соловій кинув гранату і вибіг. Положили його на плоті через декілька метрів. Вуйко ж сам застрелився. Тіла відвезли до Скали-Подільської.

мама

Мати Петрунелія Малюга-Хома

Цьотка 002

Михайлина Малюга (1916-1946), тітка Павла Хоми

Що вам пригадується з 30-х років?

Як було за Польщі – не пам’ятаю, та пригадую мітинг на підвищенні в центрі села, коли польський урядовець виголошував: «Не дадімо ні ґудзіка», а вже на другий день (17 вересня 1939 року. – Упорядник) з боку Скали до села вступили більшовики. Люди їх зустрічали з квітами, це правда. Літо 1941 року пам’ятаю чітко. Нам в село передали, що зі сторони Чорткова ведуть в’язнів тюрми на схід (так званий «Уманський конвой», розстріляний в липні 1941 року. – Упорядник). Серед них міг бути родич по татові і тому я собі задумав подивитися на той конвой. По дорозі до Лосяча наші люди пробували відбити в’язнів і навіть перегородили для цього дорогу. Тому далі радянці пускали вперед розвідку. Саме вони мене, дев’ятилітнього, помітили в корчах біля дороги. А можливо, мені лише здалося, та нерви не витримали і я кинувся навтьоки. Вони за мною. Я забіг у перше подвір’я, де перебувала жінка з малою дитиною на руках, і притулився до неї. Темношкірий конвоїр забіг слідом, мене обшукав, та нічого не знайшовши, відпустив. Пізніше я дізнався, що двоє старших чоловіків-односельчан теж спостерігали за колоною і за це їх обох прилучили до арештованих і забрали. Одного згодом донька впізнала в потопельнику у Збручі, доля другого невідома, напевне, був розстріляний вже в Умані.

Чи пригадуєте події німецької окупації і повернення більшовиків вдруге?

В молодші класи в рідному селі я ходив при перших совітах, та в четвертому класі був три рази, позаяк через військові дії школа не працювала і потрібно було кожного разу починати з незакінченого класу. У квітні 1944 року, коли краєм проходив фронт, випав великий сніг, ми всією родиною викопали Г-подібний шанець і там перебували. Під час відступу останній німець ще роззув мою маму, забравши чоботи на високих підборах, а шалена куля потрапила в солом’яну стріху нашої хати і вона згоріла. Аж ось з’явилися рускі: «Чи далеко до Берліна?», запитували. Видно було, що їх теж насильно забрали на війну і вони мріяли, щоб швидше все скінчилося.

А коли вже відчутний був бандерівський рух в селі?

Одразу після повернення більшовиків. Була в нас в селі серед поля криничка, там під каменем я час від часу залишав детальний опис стану справ в селі, хто пішов в комуністи, комсомольці; там нам (а я діяв ще з одним товаришем) залишали листівки і ми серед ночі розклеювали їх на видних місцях Гуштина.

Вперше я впав в око енкаведистам, коли відмовився вступати в комсомол. Ми в старші класи ходили до Бурдяковець, я був старостою класу. Так ось, всі бурдяківські учні вступають в комсомол, всі гуштинські – ні. Мене викликали до директора на співбесіду, та ще тоді залишили в спокої. А в 1950 році, 15 червня, саме перед останнім екзаменом мене арештували і відвезли до Скали в тюрму, де слідчим був Лук’янов. В камері перебував один провокатор, донощик, то мені інший в’язень дав знак, щоб я мовчав. Лук’янов все допитувався, з ким я працював, обіцяв мені «го́ри-мо́сти», та я мовчав. Через 10 днів переводять мене до Чорткова в приміщення МВД, де теж нічого не сказав. Далі потрапляю в підвали МГБ, в четверту камеру, під задницю копняка і я опиняюся серед цілком голих людей! Вже потім я дізнався, що їхній одяг забрали на прожарку, але шок я пережив сильний. Дні тривали в допитах, тортурах і очікуванні нових викликів до слідчого. Після допитів спати не можна. Одного разу мені випало бути дежурним по камері. Відкривається «кормушка» (віконечко в дверях. – Упорядник) і наглядач каже: «Ты видишь, он спит!», показуючи на священика з Коропця, котрий сидить навпочіпки і дрімає. Я відповідаю: «Ні, він задумався». Та коли почали будити, виявилося, що він спав. За це мене на 5 діб помістили в карцер, де я перебував голий, а зі стелі капала вода. 11-12 жовтня відбувся суд, де виявилося, що на мене свідчив мій напарник з підпільної праці (респондент вказує прізвище, та з етичних міркувань  ми його не називаємо. – Упорядник). Він розповів усі подробиці наших дій.  Цим він купив собі свободу, пішов в армію, вступив в комсомол. А мені за статтями 54-1А, 54-11 КК УРСР винесли вирок 25 років позбавлення волі з обмеженням прав на 5 років з конфіскацією всього майна. Згідно з вироком я був визнаний винним у тому, що у 1948-49 роках підтримував зв’язок з воїнами УПА: Іваном Гаврилюком («Чорноморцем»), Михайлом Малюгою («Дзвоном»), Григорієм Гаврилюком («Шелестом»), Ярославом Соловієм («Нечаєм»), виконував такі їхні завдання: інформував у письмовому вигляді про заходи органів радянської влади і діяльність військових груп у с. Гуштин, поширював листівки, постачав продукти харчування, читав національну літературу.  Уже в таборі прийшли документи про моє переслідство і тоді під час нових допитів все допитувалися про мого напарника в селі, який фактично мене видав. Та я нічого не сказав, крім того що слідчим вже було відомо. Хоча міг, адже лише ми двоє знали, де сховали карабін під одною стріхою в селі. Якби я про це сказав, загримів би той зрадник і все його благополучне життя б зруйнувалося. Та я цього не зробив.

дядько 001

Михайло Малюга (“Дзвін”) (1923-1949), дядько Павла Хоми

Де ви виконували вирок?

Після вироку в недовгому часі мене перевезли в львівську тюрму, а звідти – до Сибіру. Я потрапив в Комі АССР, на шахту №29 Воркути. В таборі були жахливі умови перебування, нікого не хвилювали хвороби в’язнів, не маєш температури – йди працюй. Багато людей повмирали від голоду, їх ховали в тундрі невідомо де. Писати можна було листи два рази на рік, морози взимку опускалися до 60 градусів, а сніги були такі, що до бараків опускалися на канатах. Виходиш з шахти чорний, тільки очі блистять, а митися приходилось, обтираючись снігом. Воду для приготування їжі брали з розтопленого снігу, таким шляхом брали воду і для пиття. В шахті працювали в три зміни, робота була важкою. Після тривалого часу праці в глибокій (понад 100 метрів) шахті я так знесилив, що почав шукати якусь легшу роботу, побачивши оголошення про курси електрослюсарів і записавшись на них. В мене донині збереглися конспекти з тих курсів.

Розкажіть про Вашу участь у Воркутинському повстанні.

Після смерті Сталіна у березні 1953 року в ряді таборів  всього Радянського Союзу прокотилася хвиля повстань, де в’язні вимагали полегшення умов тримання (наприклад, на ніч не закривати бараки всього лиш!) і праці, дозволу писати листи додому щомісяця, зустрічі з рідними, покращення їжі. Такий страйк відбувся і в шахтах Воркути  в липні-серпні 1953 року. Спочатку організатори нам дали команду не виходити на роботу. Потім, коли було вигнано всю табірну адміністрацію за межі, страйковий комітет висунув вимоги і вказали, що будуть вести перемовини лише з представником з Москви. Нам присилали місцевих, та говорити з ними ми відмовлялися. А тим часом табір був оточений солдатами. Згодом прибув сам генерал Масленников (заступник міністра МВС СРСР. – Упорядник). У неділю 1 серпня  (згодом цей день увійде в історію як «Кривава неділя») всі в’язні вишикувалися в ряди по периметру табору і взялися за руки. Я був у першому ряді. Нашими керівниками було зачитано генералові вимоги, які він відкинув, а натомість по рупору оголосив команду вийти з табору за браму. Декілька чоловік, як ми згодом зрозуміли,  сексотів влади, вибігло за зону. Генерал дав команду стріляти. Ми всі думали, що стрілятимуть у повітря для страху, але посеред нас почали падати мертві чи поранені. Всі решта лягли на землю. Після цього відкрилася брама і в табір увірвалися солдати. Вони  всіх політв’язнів вивели в тундру, а в табір заїхала пожежна машина і змила кров з дороги. Вбитих та поранених солдати позбирали і вивезли теж в тундру. Мертвими виявилося 53 чоловіки і більше 100 поранених. В тундрі стояла адміністрація табору, перед ними – стіл, накритий червоною скатертиною, де, як виявилося, лежали списки організаторів страйку, що подали провокатори, які вибігли через прохідну. Кожен в’язень з шеренги по черзі підходив до столу і називав своє прізвище, статтю, термін і кінець терміну. Якщо прізвище було у списку, вони йшли в один бік, а ні – то в другий. Тих, які не були в списку, конвоїри повели на роботу, а інших – невідомо куди. Я занотував прізвища земляків, які загинули в «Криваву неділю»: Михайло Костів із Шишковець та Богдан Чернецький з Пилипча. Рідним я повідомив про їхню загибель вже після свого звільнення.

001

Павло Хома в період перебування в тюрмі

13 лютого 1956 року мені було дозволено повертатися додому, та я ще 2 місяці працював у тій самій шахті вільнонайомним, щоб заробити грошей на дорогу та на перший час.

Ви – активний учасник Відродження Української держави у кінці 80 – на початку 90 років. Розкажіть про це та про Ваше життя зараз.

У 1989 році  ми з дружиною Марією (зараз уже покійною) організували в нашому селі перший Вертеп, жінка сама навчала дітей і заодно шила костюми, а я виготовив всі знаряддя для ролей. У тому ж році вступив до Народного Руху України, а з 1992 року, після перейменування, – до Конгресу Українських Націоналістів. З 1998 року є головою осередку в Гуштині, а заодно – й членом районного проводу КУНу. Брав участь у перепохованнях воїнів УПА в цілій окрузі,  з моєї ініціативи була споруджена Могила воїнам УПА в нашому селі біля школи. Водночас я був і керівником, і архітектором даного будівництва, самостійно зробив хрест на цю Могилу, а також хрест на могилі січових стрільців. Під час Помаранчевої революції організував поїздку жителів села (7 чоловік) на Майдан, де ми пробули 7 днів, з перших початків. Зараз теж не покидаю активного життя, беру участь у заходах, читаю вірші і надіюсь, що Україна буде такою, про яку мріяли українські повстанці багато років тому, коли на це не було ні найменшої надії.

Записала з усної бесіди і упорядкувала Оксана Ундерко,

10 жовтня 2017 року

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*


Fatal error: Cannot redeclare ip_is_there() (previously declared in /home/u700431592/public_html/wp-load.php:96) in /home/u700431592/public_html/wp-content/themes/jarida/footer.php on line 2

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /home/u700431592/public_html/wp-includes/functions.php on line 3729