Спогади Ірини Капаціли про репресоване дитинство та юність: «Мені дванадцятий минало. Я пам’ятаю, як було…»

Уже майже відійшло у вічність покоління людей, котрі у часи  Другої світової війни були активними її учасниками чи то з однієї, чи з іншої сторони. Творців  Визвольних змагань нашого народу ХХ століття чи радянських ветеранів, котрі ще живі на даний час, можна перерахувати у нашому селищі на пальцях однієї руки.  Тому кожне їхнє свідчення – безцінне. Та є ще досить масивним в Галичині пласт людей, які були в ті пекельні роки дітьми та терпіли нелюдські умови тюрем і виселень поряд з батьками. Звичайно, на їхню дитячу психіку не могли не вплинути побачені чи пережиті жахіття. У нашому селищі мешкає Ірина Іллівна Капаціла, котра свого часу виплекала не одне покоління діточок, позаяк працювала вихователькою у дитячому садочку, котра завжди активна як в громадських справах, так і в творчих колективах. Наприклад, зараз вона є учасницею поетичної спілки Скали-Подільської «La Skala» і її вірші нещодавно вийшли друком в альманасі даної спілки. Та мало хто знає, що Ірина Іллівна у дитинстві була виселена разом з родиною на Сибір, що пройшла весь свій професійний педагогічний шлях з тавром «спецпоселенка» і аж у 1993 році була реабілітована. 12 березня 2016 року у нас відбулася дуже цікава бесіда, котру я пропоную увазі небайдужого читача

2016-08-18-0003

З родинних переказів: мої предки

Я народилася 2 серпня 1937 року четвертою і останньою донькою в родині Іллі Романюка та Галини з дому Клапоущак. Мій батько походив з великої багатодітної родини з-під самого Збруча, де на одній господарці мешкали сини, доньки, невістки, зяті  і багато їхніх дітей. Щоб якось покращити побутові умови нащадків, голова родини, а мій дід Іван Романюк ще до вибуху Першої світової війни встиг двічі побувати у Канаді на заробітках: 1912 і 1914 року, де важко працював на кам’яних роботах, споруджуючи людям фундаменти. Зароблені гроші він вклав у купівлю двох хат в Скалі. В одну з них переселився мій батько Ілля, коли одружився з матір’ю. Хоча я прийшла у світ через 20 років після закінчення Першої світової війни, зростала  на переказах про неї. Особливо багато розповідала мені бабуся. Ось епізод, про який я мало де чула згодом: після війни скалечани робили толоку з приводу прибирання церкви, позаяк під час активних боїв, коли Скалою проходила лінія фронту, в храмі знаходилася стайня. Моя розбурхана дитяча уява малювала картини дужих чоловіків, які з Королівки носили воду, а жінки веретами вимивали той гній з власного храму.

2016-08-25-0001

Дід Іван Романюк на заробітках в Канаді, початок ХХ століття

Крізь все життя мій батько Ілля Романюк проніс любов до України. Замолоду, коли Скалою проходили стрільці Української  Галицької Армії, він пішов з ними на Велику Україну рятувати власну державу. Та, дійшовши до Проскурова, старшини почали покидати армію і троє друзів-земляків, а серед них – мій батько, вирішили добиратися назад в рідні терени. Одного прийшлося весь шлях нести на плечах (він захворів), та ніхто й не думав покидати хлопця на чужині. Батько з того походу повернувся важко хворим. Бабця зналася на травах і вилікувала струпи на синових ногах, а щоб син позбувся запалення суглобів, батьки продали зерно і відправили його на купіль до Любліна. Звідти мій батько вже писав мамі листи, кожен з яких починався: «Моя кохана Галочко…».

Батько 1949

Батько Ілля Романюк, 1949 рік

Родинні перекази з маминої сторони доносять дуже трагічні миттєвості часів все тієї ж Першої світової війни. Наступають москалі (вояки царської армії. – О.У.) із-за Збруча і родина моєї мами (Клапоущаки) евакуюється в село Цигани. Це виглядало так: вперед їде фіра, позаду – гуси, худоба і аж в кінці – люди. В останній момент бабця моєї мами вибігає на город (а хата була на Толоці з городом, нахиленим до Збруча) зібрати дітям в дорогу огірочків. Шалена куля потрапляє в бабцю і та падає мертва на городі. В той самий момент інша куля пробиває вікно у хаті і потрапляє в найстаршу доньку, мамину старшу сестру і теж вбиває на смерть. Що робити? Мамин батько, мій дідусь, викопує нашвидкуруч яму в стодолі, кладе туди два трупи, прикриває дошками, зверху соломою і вирушає до Циган, так як треба порятувати решту дітей: Олю, Галю (моя мама), Стаха, Петра та Михайла. Останній був інвалідом з трьох років, його батько носив на руках. За пару тижнів, як фронт вже пішов далі, родина Клапоущаків повертається до рідної хати. Та застали вони сумну картину: стодола з похованими тілами згоріла, а трупи – обгоріли. Тут інша біда: в Скалі лютує тиф і тому влада забороняє ховати на цвинтарі. Тоді мій дід і прадід вночі таємно ховають обгорілі рештки дорогих людей на цвинтарі без священика. Одразу після цих подій від тифу помирає мамина мама, моя бабуся, і дід, мамин батько, дуже зажурився, як він буде сам виводити в люди п’ятеро дітей! Та доля розпорядилась інакше: вслід за жінкою він теж захворів на тиф. З переказів знаю, що він працював до останнього, а коли від високої температури зовсім вибивався з сил, то підходив до відра води в сінях і виливав собі на голову. За два тижні після жінки він помер. Так моя мама у вісім років стала круглою сиротою. Керівну роль над сиротами прийняв на себе старший брат 16-річний каліка Михайло. Дівчат – мою маму і сестру Олю – забрала тітка, котра мешкала в центрі Скали і мала власний магазин. Вона їх водила до школи, вдягала, годувала, поки не виросли. Брати ж – 14-річний Стах і 12-річний Петро під орудою брата-інваліда Михайла – господарили: орали, садили, збирали, все, як дорослі. На Толоці (присілок Скали. – О.У.) в ті часі всі були споріднені, дружні від спільно пережитих трагедій, й тому кожен, як міг, допомагав сиротам. Як трішки дівчата підросли, то вони повернулися в родинний дім до братів, де вуйко Михайло тримав усіх у строгій дисципліні. Був такий випадок: коли до моєї мами почав залицятися Мирослав Старицький, майбутній всесвітній співак, брат Михайло не дозволив моїй мамі зустрічатися з ним, так як вважав його за «сопляка» ( був всього на один рік старший за маму).

Мої перші власні спогади: Друга світова війна

Вже свідомо я пам’ятаю німецьку окупацію. Пригадується відчуття, як мама з татом збираються до читальні «Просвіти» на якийсь захід. Моя мама дуже гарно одягалася. Їй на замовлення шила одяг одна жидівочка, котра мешкала в місті (центр Скали. – О.У.). Кравчиня мала доньку Хаюсю, мою ровесницю, з котрою ми частенько гралися під час маминих примірок. У 1942 році, коли почалися гоніння євреїв, ця родина попросилася до нас переховатися. Батько, голова родини, одразу пішов до лісу, а у нас декілька днів перебувала кравчиня і маленька Хаюся. Та довго надавати їм допомогу мої батьки не могли, позаяк почали цікавитися сусіди, кому мама носить на стрих їсти. Далі чоловік забрав їх до лісу і подальша доля їхня  нам невідома.

Захоронка за німців

Захоронка в часи німецької окупації в Скалі

За німців я почала відвідувати дитячий садок-за́хоронку. Нам, дітям, батьки споряджали маленькі плетені кошички, туди клали перекуску та пляшечку молока, які ми там поїдали впродовж дня. В той час кордону Збручем уже не було, та все ж ми малими дітьми бігали вздовж річки і дразнили дітей з того боку: «Москалі-рискалі!». А нам у відповідь: «Ґальо́ни, ґальо́ни!».

Повоєнні роки

Пам’ятаю голод 1946-47 років. Щоб показати нам, яка прекрасна радянська влада, на тому боці на Волохах (с.Долинівка Чемеровецького району Хмельницької області. – О.У.) щоразу влаштовували показові танці: дівчата повдягають червоні хустинки і «ух, ух», пухли з голоду, але ухали. В нас голоду не було, а по той бік колгоспна система вже була вкорінена й тому вони голодували страшно. Отоплювати хати взимку теж не мали чим, тому влітку робили такі ліпаки´ зі стерні, соняшнику і коров’ячого гною, складали їх на каміння до сонця, щоб висихали, а далі взимку опалювали домівки. Коли починався холод, то з тієї сторони часто завівало дуже ядучим димом.

На спомин першого св.причастія. 23.6. 46р.

Перше Причастя, 1946 рік

У 1945 році я пішла до першого класу. Дитячі спомини доносять таку криваву історію. На перервах ми, дівчата, гралися на подвір’ї школи, а хлопці бігали на спортивний майданчик, який був облаштований за костелом. Дзвінок на урок. Хлопчаки всі, всполошені, забігають в клас і на всі голоси розповідають вчительці, що Борька Татаренко (син Скала-Подільського районного судді. – О.У.) гойдався на ногах повішеного (страченого в центрі Скали у лютому 1945 року повстанця «Сірка» Дмитра Павлюка. – О.У.). Вчителька нічого не сказала. Запанувала мертва тиша… Та ще довгенько ми всі подалі гидливо відсувалися від того хлопця.

1946

Діти серед руїн єврейського кварталу в центрі Скали, друга справа – Ірина Романюк, 1946 рік

Ще епізод з тих страшних часів. Я йду до старшої сестри нянчити маленького племінника. Проїжджає вантажна машина, а на ній – гарнізонними, стрибки (з російської – истребительный батальйон. – О.У), вищі чини скалецької НКВД. Позаду машини рухається фіра з доверху накиданими трупами повстанців. У одного ноги волочилися землею. Я як таке побачила, то до сестри вже не пішла, а повернулася додому і довго й гірко плакала.

Мого батька Іллю Романюка, котрий працював писарем у судді Татаренка, теж дві неділі тримали в НКВД, та у той раз випустили. Він там перебував разом зі скалецьким парохом Іваном Деревенком. Мій тато вийшов звідти без двох вибитих зубів, а Деревенко – без жодного. Так що не має чому дивуватися, що він перейшов на православ’я.

Друга половина 40-х років – то були справді страшні часи. Кожна родина думала лише, як фізично вижити та врятувати дітей. Щотижня, а то й двічі-тричі на тиждень влада здійснювала такі акції: після обіду йшли гарнізонники, хата в хату, щось досліджували, виглядали. За ними – стрибки з місцевих, перейшли. Далі – вищі чини енкаведистів, заходили до хати, сідали за стіл, бесідували. Одного такого разу, коли вже всі перейшли, ми збираємося лягати спати, аж тут: шкряб-шкряб у вікно. Вийшов тато, а за якийсь час повернувся з чоловіком в білому кожусі з білим коміром, а голова – абсолютно лиса, як коліно. На вулиці біля вікон чатують охоронці. Тато і невідомий схилилися близько один до одного і про щось тихо вели розмову. Коли вона завершилася, тато вивів незнайомця і повернувся незабаром. А мама так вголос перед нами, дітьми, каже: «Ой, вже надоїли, вже вдень були, а далі ходять і ходять!» Я все зрозуміла, хто то був, зрозуміла й материну комедію. Адже батьки хвилювалися, щоб ми часом де не бовкнули, що у нас була людина зовсім іншого ґатунку, вірогідно, повстанський командир.

Виселення на Сибір

Було це на саме 1 травня 1950 року і я навчалася у 6 класі. Як відмінниця та хороший читець, я мала на трибуні віршем і квітами вітати райкомівських на демонстрації. Для цього напередодні я назбирала конвалій, папороті, оформила букети і поскладала їх до гладущиків. Вночі о четвертій годині стукають, заходять двоє старших і двоє солдат з автоматами: «Іменем закону…на збори дві години». Мама одразі зімліла. А загалом під час зборів і транспортування вона втрачала свідомість шість разів. Тато збирає перину, дві подушки, швейну машину (це була його довоєнна професія – швець), два відра квасолі, позаяк запасів ніяких не робили, бо ніхто на таке не сподівався. А загалом майже кожна родина в Скалі у ті роки на випадок виселення мішками сушили сухарі. Вже коли нас везли на возі до потяга, то сусідка винесла і поклала мамі на коліна малай (кукурудзяну кулешу). Та маму увесь час дорогою відливали, то той малай намок і покришився. Коли ми приїхали на станцію, там уже перебувала родина моєї старшої одруженої сестри Люби з маленьким трьохрічним синочком Любчиком, котрих вивозили як куркулів, бо мали кірат (кінний привід для обертання січкарні, молотарки. – О.У.) та хату під бляхою. Сестру саме повели передавати магазин, позаяк вона працювала продавцем. Вже згодом цей знаковий момент у житті всієї родини я описала у вірші «Спогад»: Мені дванадцятий минало… / Я пам’ятаю, як було: / Вони в тюрму мене забрали, / А навкруги усе цвіло. / Прийшли вночі, як ті злодії, / Сказали збиратись. / Бо ми в своїй хаті, бач, їм не потрібні, / Прийшлось забиратись. / Тато мовив вартовому: / «Дозвольте маму стареньку взяти» / Та йому відповідали: / «Не велено стару брати!» / А ми йшли до воза / І тяжко ридали!

Ще на станцію прибігли мої однокласники, котрі вже зранку довідалися про наше вивезення. Дізнавшись, вони кинулися до класної керівнички Катерини Афанасіївни Щербини, чоловік котрої працював у райкомі: «Нашу Іру вивозять до Сибіру! Треба щось робити!» На що отримали відповідь: «Ні я, ні мій чоловік нічого зробити не можемо. Ідіть, діти, попрощайтеся з нею».

Десь під обід привозять нас до Бережанської тюрми, а там саме колони формуються і розпочинається демонстрація. Я була повністю впевнена, що нас відпустять, розібравшись, і тому  хвилювалася, як без мене вдома  відбудеться  парад. Та все складалося сумно: нас розмістили в камеру № 32, де разом перебувало стільки людей, що я й не запам’ятала. Лише добре знаю, що коли всі одночасно лягали на підлогу головами до стін навпроти, то ногами торкалися один одного. В таких нелюдських умовах з «парашею» в коридорчику без дверей ми перебували два місяці. Жінки ще потім якесь рядно примостили, щоб хоч якимось чином справляти природні потреби.

Два тижні я майже безперервно спала, перебуваючи ніби в летаргічному сні. Чи це було від стресу, чи від недоїдання (а нас годували раз на день капусняком з черв’яками і давали кип’яток, пізніше почали давати фруктовий чай), чи що вони нам підсипали в їжу – не знаю. Випускали нас з камер раз в день на п’ять хвилин, при цьому не можна було зупинятися, ходячи колом навколо криниці, та між собою розмовляти. Щодо гігієни, то було так: через два тижні нашого перебування у тюрмі сповіщають нам, що буде «баня». Чоловіки йдуть окремо, а жінки з дітьми – окремо. Наказують повністю роздягнутись. В ті часи батькам перед дітьми показатися так, то було щось дуже ганебне! Наглядачі просто зривали одяг з матерів, котрі відмовлялися добровільно роздягатися. Одяг віддавали на прожарку, щоб не намножувалися воші. Далі була ще ганебніша процедура за допомогою квача з хлоркою. Така «баня» відбувалася раз на два тижні.

Мій батько майже увесь час перебування в Бережанській тюрмі провів у карцері, позаяк писав звернення на ім’я начальника тюрми пояснити причину нашого арешту чи скарги про нелюдські умови утримання в камері. Мама там перехворіла рожею, лежала в лазареті, тому ми тривалий час у камері були двоє з сестрою Ніною.  Родина моєї найстаршої сестри теж була в цій тюрмі, лише в іншій камері. Їх повезли до Сибіру після місяця тримання. Перед самою їхньою відправою я встигла передати племінникові Любчикові пляшечку чаю на дорогу.

І ось нарешті нас також вивозять. Це було все ж краще, ніж невідомість у камері тюрми. З усіх арештованих формують колони і загружають у відкриті машини, щоб вивезти до потягів, котрі відвезуть нас у Сибір. Запам’ятався випадок, коли хлопчина з нашої групи потягнувся в дорозі за яблуком. Враз крик-зойк, мама хлопчика закрила рукою рота дитині, так як виявилося, що вартовий його вдарив металевим прутом і перебив пальці. Не дивлячись на нестерпний біль, потрібно було мовчати, бо вартовий міг спокійно застрелити дитину й викинути з машини.

Тижнями нас везли в «товарняках» на схід. Ми з Ніною майже увесь час лежали на верхній полиці, звідки через маленьке заґратоване віконце можна було бачити навколишній світ.  А ми ж мудрі, відмінниці, географи! Коли мали  переїжджати Волгу, то геть не спали. Впродовж всього шляху нам на станціях декілька разів давали гарячий суп і чай. В нашому вагоні їхало багато людей, всі сиділи щільно. Серед них запам’яталася родина з трьох людей: подружжя лікарів і їхня дуже хвора старенька лежача мати. Десь уже за Волгою після ночі передсмертних мук, впродовж яких ми всі не спали, бабця померла. Вартовий, котрий був у нашому вагоні, якимись своїми шляхами дав знати про тіло. На станції зі страшним грюканням солдати відкривають двері «товарняка», беруть за руки-ноги померлу і просто кидають з високого насипу на наших очах і очах збожеволілих від горя і побаченого дітей…

Нарешті ми прибуваємо в Томськ. Далі знову відкритими вантажівками доставляють нас в тюрму ще миколаївського режиму з високими мурами, де дві доби тримають просто неба у дворі. Голів родин, а у нас – батька, викликають для підписання згоди про довічне проживання в тих краях. Мій батько такої згоди не підписав. Вже згодом про цей батьків чин я написала вірш, де є такі слова: Підписати заставляють, що навічно засилають / У Сибіру існувати, рідну землю забувати. / Як же можуть твої діти тебе забувати? / На Вкраїні нас родила українка-мати. У 1993 році, коли масово почали приходити до людей посвідки про реабілітацію, мене все не реабілітовували. Я саме цей вірш надіслала у редакцію обласної газети «Вільне життя» і мені одразу прийшло посвідчення реабілітованої.

Після двох діб перебування просто неба у тюрмі доставляють нас до пристані на річці Об і прибуває туди, за іронією долі, корабель «Богдан Хмельницький». Українців (а серед нас – лише українці) доставляє на заслання «Богдан Хмельницький»!: подумалось нам з Ніною. Чекаючи у черзі, щоб піднятися на його борт, зауважуємо старенького худого як скелет дідуся, котрий пересувається трапом, як мала дитина, повзучи на руках і ногах, бачимо дівчину-каліку з вивернутими ступнями ніг. Звичайно, що нас загрузили в трюм, а зверху подорожують вільні люди, бо ми ж не люди! Через сімнадцять годин подорожі вздовж течії, тобто на північ від Томська, нас висаджують у селищі Ігреково Молчановського району Томської області. На березі нас чекають «купці» (їх так і називали) – начальник рейду, лісо заготовок – і вибирають собі людей на роботу, тобто робочу силу, радянських рабів! Нам виділяють два намети і лише матерям з немовлятами пропонують недобудований барак. У мене одразу народилася пісенька: Гей-гу, гей-га, таке у нас життя; / Палатка наша хата, а сімей у ній сім / І знаєте, що «добре» живеться нам усім. / Лиш тільки світ надворі, вже варимо фасолі – / Це все, що залишилось на дні мішечка нам. / Гудок уже лунає, до праці всіх скликає, / Брати багри в руки, грузити дровенюки. / Ой важко, важко, важко, так важко жити нам, / Гей-гу, гей-га, таке у нас життя! Мама як почула цей текст, схопила мене за коси і каже: «Ти що, в Обську губу хочеш? Що співаєш?». Так до першого снігу ми мешкали в наметах, аж з настанням морозів переселили нас у бараки, де крізь стелю було видно небо і  де в одній кімнаті мешкало «лише» три родини, котрі всі були зі Скали. Барак стояв на сваях, позаяк під час розливів річки Об все затоплювалося.

Вже восени я почала відвідувати школу, котра розміщувалася за чотири кілометри від селища Ігреково. Багато українських родин відмовлялися дітей посилати до школи, аргументуючи це небажанням вчити дітей на російській мові. Мій ж батько казав, що фізика і математика зрозумілі на любій мові і «діти повинні вчитися» за будь-яких обставин. Кожного дня, йдучи до школи, я переходила квартал переселенців під назвою «Берлін», позаяк там мешкали етнічні німці з Одеси. Там жодного російського слова не почуєш! Саме від тих дітей, з котрими я дружила і разом ходила до школи, я навчилася розмовляти німецькою.

8-10 класи я відвідувала за 25 кілометрів від дому, тому приїжджала до рідних раз на тиждень. Влітку часто долала цю відстань пішки, а взимку – на лижах. Далі постала проблема вступу до омріяного вишу (а я дуже хотіла стати артисткою або хоча б вчителькою), куди мене з штампом в документах «спецпоселенка», звичайно, не прийняли. Прийшлося продовжити навчання в залізничному технікумі. Першим місцем роботи в мене була залізнична станція в Сибіру.

Томск, 30. 1. 58

Томськ, 30.01.1958 рік

Через вісім років наша родина зуміла повернутися в рідні краї. Та нерадо зустріла мене Батьківщина. Спочатку я мешкала в сестри в Бузьку на Львівщині. На час виселення вона вже була студенткою і її оминула наша сибірська епопея. Там я працювала в будинку культури, згодом – у дитячому садочку. Звідти я й навчалася заочно у педучилищі й отримала омріяну професію. На початку 60-х років повернулася до рідного селища, позаяк потрібно було допомагати хворим батькам. Тут знайшла свою долю, тут народилися мої сини і якби не трагедія ранньої втрати чоловіка, прожила повноцінне життя. З Богом у душі і миром з навколишнім світом, родиною, близькими і друзями активно живу й далі, займаючись домашніми справами, рукоділлям, поетичною творчістю.

Записала з усної бесіди та впорядкувала у спогади Оксана Ундерко

One comment

  1. того суддю Татаренка, бандерівці вбили біля Іванкова в 1947 році

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>