Життєвий шлях Мирона Царука на тлі національно-визвольних змагань повоєнної Галичини

           

 Scan-151020-0010Я знала цю людину як батька  мого однокласника, чула краєм вуха, що він в молоді роки відбув «за політику» багато років сибірських тюрем. А ще у Скалі-Подільській переказують про  нього як про патріота-націоналіста, у котрого багато років над ліжком висить наш національний стяг. І ось нарешті відбулася наша зустріч і я ніби «доторкнулася» власними руками до епохи повоєнного покоління, долями котрих пройшовся безжальний «коток» радянського тоталітаризму. Пропоную вашій увазі нашу бесіду

Розкажіть про своє походження.

Я народився 20 листопада 1929 року в селі Цигани у небідній родині. На теперішній перерахунок у нас було 5 гектарів землі, яку ми обробляли  власними силами. Мій батько Микола загинув на фронті в Прибалтиці у 1944 році, а старший брат Роман, 1927 року народження,  помер у тюрмі в 1950 році.

Що Ви пригадуєте зі свого життя за Польщі?

За Польщі несолодко жилося українцям. Ось, до прикладу, коли ти продавав землю – то будь ласка, а от якщо вже хочеш купити – переписуйся на поляка. Ми мали багато поля, а обробляли все самі. Ще з нами жила бабуся, котра померла у 1944 році. З родинних переказів знаю, що мій дід за Австрії разом з  ще одним заможним свідомим господарем з нашого села купили землю і віддали її під будівництво «Рідної школи». Сам дід був до кінця життя неписьменним, та розумів потрібність освіти на селі. Пам’ятаю, як за Польщі у селі відбувалися фестини. Для цього обирали гарне місце, котре було відповідно прибране: на кожному стовпчику майорів синьо-жовтий прапор, а в центрі – вже великий, головний стяг. На підвищенні грав духовий оркестр, обов’язково були присутні пересувні буфети.

Грошей у наших людей було обмаль, то односельці виходили з ситуації так: якщо виникала потреба щось купити з промтоварів, наші циганські люди йшли до скалецьких жидів  й обмінювали щось потрібне на кугутика.

Як люди прийняли так званий «золотий вересень» 1939 року?

Спочатку односельці дивилися на совєтів з позитивом. Та досить швидко пішли поголоски, що пропадають по селі люди: то того взяли, то іншого. Все робили вночі. Забили тюрми нашим людом, а як відступали в 1941 році, постріляли. Кого не встигли, того погнали на схід ( мова йде про Уманський етап чортківських в’язнів.). Йшов той конвой через Гуштин. Саме випадково потрапив на тих в’язнів чоловік нашої сусідки Зоськи. Йшов собі по справах чоловік, а ті конвоїри його вбили і кинули труп в Збруч. За якийсь час труп сплив, то люди поховали його на цвинтарі.

За німців я вчився спочатку в Борщеві, ходячи пішки з Циган кожного дня, а потім в Чорткові. Запам’яталася залізна дисципліна, діти всі вчилися, сачкувати взагалі було неможливо.Scan-151020-0014

Документ про здачу тютюну родиною Царуків за німців, 1943 рік

І ось повернення «москалів» вдруге. Як вони впроваджували у нас радянську владу?

Почалася бандерівщина. Ми вдвох зі старшим братом Ромком під льохом викопали криївку, каменем заложили вхід. Копали ночами, потрібно було бути такими акуратними, щоб навіть грудочки глини не залишилось на подвір’ї. У нас наші хлопці (так називає інтерв’юер українських повстанців)  відпочивали, зберігали зброю, медикаменти. Часто енкаведисти здійснювали облави хата в хату, перевертали все, розвалювали навмисне печі, особливо взимку, просто так, для збитків. Ми ж були завжди наготові і мали вже заздалегідь продуманий план дій: мама чатувала у вікні з вулиці, брат – від городу, а я залізаю по дверях, драбина мені була непотрібна, на стрих, бо знаю, що там щось залишили наші хлопці. Одного разу ми ледь не попалися. Облавники вже були на подвір’ї, а я переховую 2 мішки медикаментів. Чую, що говорить в хаті сам начальник КДБ Велічко ще з декількома, я кидаю ті міхи в медарку і закидаю якимось лахміттям. Стою, а один з рушницею шукає, підносить те ганчір’я, та, на щастя, нічого не замітив, бо насправді бажав знайти людину. Так нам в той раз пощастило, знайшов би аптеку і все одразу!

Scan-151020-0008

Роман Царук (1927-1950), брат Мирона Царука,

одягнений в упівський одяг в останні роки на волі

Чи знали Ви особисто тих упівців, котрі у вас бували?

Один  мав псевдо «Сокіл», був двохметрового  зросту, як заходив до хати, то мусів згинатися. Часто бував у нас бандерівець «Цяпка». Хто вони чи звідки, ми могли лише здогадуватися, вони були не з нашого села, а питатися було не прийнято, та й не можна, все було засекречено.

А чи були ще криївки в селі?

Чув, що була в однієї жінки, а так більше не було. Люди боялися, боялися своєї тіні. Спокою не було ні на мить. Енкаведисти і стрибки шастали цілими днями, забирали контингенти (натуральний податок), ніхто не питав дозволу, заходили собі у двір і перевертали все вверх дном. У нас розвалили пасіку, ще в хаті піч розвалили, щоб навіть їсти не було на чім зварити. А щодо повстанців, то було так: як приходило двоє відомих, а один невідомий, то так безпечно, а якщо ми знали з трьох  лише одного, то це вже була загроза, що він привів переодягнутих  енкаведистів. Багато було провокаторів, були й такі, котрі не витримували тортур і починали служити ворогам.Scan-151020-0006

Мирон Царук  з друзями, Далекий Схід, 1956 рік, “прииск Победа”

Як повстанці домовлялися з вами про своє перебування в вашій криївці?

Спочатку вони часто бували в моєї цьотки. Та після розсекречення того місця, попросилися до нас і ми не відмовили. А в цьотки був убитий під час облави стрибок. Люди приймали їх з острахом, в селі в ті часи навіть анекдот такий ходив: одного разу в старої бабки квартирують повстанці. Враз – в селі шум, йде облава. Бабка забігає до хлопців зі словами: «Йдіть звідси, бо москалі в селі. Вам все одно, а я жити хочу». Було одного разу таке. Мама пішла допомагати на весілля в селі. До нас прийшли хлопці. Просять хліба. Поки вони відпочивали в криївці, я замісив, випік і нагодував хлопців. Мама ввечері повернулася зі своїх справ і дивується, що сусідка в нас позичила буханку хліба, їй про це сказала, та мама знала, що хліба вдома була лише окрайка. Отак я дорослішав. В ті часи наші хлопці були раді простому хлібові і воді, так що нашим теперішнім солдатам гріх жалітися, так як вони мають і хліб, і до хліба.

Як Ви потрапили до рук органів? Яким запам’яталося приміщення, де було КДБ в Скалі?

Вперше мене викликали до Скали в КДБ та хотіли зробити з мене сексота (зрадника). Витягує так кагебіст пачку грошей по три рублі і каже: «Вони – твої, лише постав, де кажу, підпис».

Всі мордування в скалецькому приміщенні КДБ проходили вночі. В ті часи автобуси не ходили, основним транспортом був поїзд. Саме в 11 год. вечора було чутно з підвалів гудок останнього поїзда і одразу ж починалися крики, зойки. Затихало все, коли прибував перший вранішній поїзд.

Мене схопили через два тижні після брата Ромка. Взяли нас тому, що ми були такого віку, що могли мати стосунок до хлопців. Брат не витримав тортур і сам на себе свідчив, свідчив і на мене. Під час очної ставки з братом я не впізнав його голосу, так він змінився від перенесених тортур. Мене тягали за чуприну так, що я думав, що вимкнуть голову. Запам’ятав прізвище ката: Лук’янов. Все питав мене про пересування бандерівців, про їхні дії. Я ж відповідав зухвало: «Що ви думаєте, що бандерівці дурні, щоб розказувати все такому шмаркачеві, як я?»

Якою була доля Вашої мами?

Маму не судили, «пошкодували», якщо так можна сказати про цих нелюдів. Люди в селі вмовляли, щоб не висилали її, так як вона була вдовою радянського солдата. А на брата я жалю не маю. Не кожен міг витримати і не зламатися. Треба було мати силу волі, а він її не мав.Scan-151020-0007

Мирон Царук (третій зліва), заслання

Який вирок Вам винесли? Де Ви його відбували?

Спочатку мене півроку тримали в тюрмах Скали і Чорткова під слідством. Мені тоді було лише 18 років  Далі присудили 25,5 років тюрми суворого режиму. Брат отримав за співпрацю зі слідством всього 10 років. Та у 1950 році він помер у тюрмі. Роман  мав інвалідність з дитинства, хворобу легенів, був навіть комісований зі строкової служби в лавах радянської армії. Тому, мабуть, він і вмер від табірних умов. Про долю брата я дізнався вже після повернення з тюрми.

Відбував вирок в «лагерях особого типа», звідки дозволялося  написати два листи на рік, та не давали ні паперу, ні ручки. Спочатку я перебував в таборі від Тайшета до Братська. В тих краях звичайних сіл зовсім не було, самі табори…Поряд з нами в’язні цеглу робили, ми ж валили ліс. Жили в бараці, де одночасно перебувало по 200-300 чоловік. Потім без пояснень нас через Охотське море доставляють в Магадан і вже на Колимі я працював в вольфрамових рудниках. Одного разу мене на Колимі ледь не задушили наглядачі. Отримавши новий та чистий одяг, я вирішив схитрувати, щоб не йти на роботу. Та мене спіймали і посадили в «ізолятор» – своєрідну «тюрму в тюрмі».  З вигуками: «Мы тебе покажем симулировать!» два наглядачі взялися за мене, добре побили і сіли відпочивати за стіл. От один і починає пригадувати про всілякі «звірства бандерівських недобитків». Тоді той, що слухав, схопився на ноги до мене і давай душити. Я лиш пам’ятаю, як другий зупиняв того, що душив, словами: «Хватит с него». В тому ізоляторі я перебував 5 днів, як правило, перші 3 дні давали по 300-350 грамів хліба і аж на 4-й день – пів-літри баланди.

Бував я в ізоляторі неодноразово. Кортогось разу сидів у камері, яка вся з середини була покрита інеєм. Вже в роки Незалежності при бесіді з одним колишнім політичним в Скалі дізнався, що він за всі роки тюрми ні разу не був в ізоляторі. Я йому кажу, жартуючи: «Що то така в тебе за тюрма, якщо ти ні разу не був в ізоляторі?» Вони, тюремщики, вже знали мій впертий характер. Було якось, що всі в’язні зони відмовлялися розгружати вагони, то вони мене хапали, стверджували, що я – зачинщик. Що я мав казати, що то не я? «Так, – казав, – я», і знову йшов в ізолятор.

Читаючи про повстання в сталінських таборах, постійно лунає, що наші українці були лідерами тих заворушень. Чи є це правдою, як взагалі себе вели в таких екстремальних умовах українці?

Серед українців основу тодішніх в’язнів становили галичани, які завжди трималися купи з литовцями, теж політичними. Коли хтось новий прибував у табір, його одразу ж брали під опіку наші, хто вже відбував термін. Мене, як наймолодшого, вчили, що я маю казати, як себе вести. Я так все і робив. Одразу прикріпили до мене одного нашого, засудженого раніше, хворого, до якого ніхто не посилав передач з дому. От я за нього мав думати, ділитися посилкою, слідкувати, щоб він мав що палити. В нашому таборі відбували покарання одні лише політичні. Часто ставалися бійки, та старші слідкували, щоб не було смертельних випадків при цьому, бо тоді – нове осудження і добавляється термін.

Які роботи Ви виконували на Колимі?

Працював на вольфрамових копальнях. Там в основному всі вже були невиліковно хворі, тяжко пересувалися, кашляли кров’ю. У тих шахтах цементувалися легені. Знаючи це, я вдавав дуже хворого, щоб не повторити долю тих, «чахоточних». Я від них відрізнявся, бо був молодий і здоровий. Але нічого мені з тієї симуляції не проходило, то я при спусканні в підземелля одягав респіратор, як і мало бути по техніці безпеки. Дуже сміялися з мене ті, хворі, казали: «И так подыхать, какая разница, когда?» Я ж відповідав: «Я – молодий, жити хочу. За життя потрібно боротися».

У 1955 році мене звільнили на поселення там само, на Колимі. Ще два роки я не мав права покинути вказаний район. Далі бачу, що поляки повертаються додому, а ми, українці, ні. Тоді я підписався, що я поляк, що є частково правдою, і мені дозволили повернутися в Україну. Аж тут нова перепона: потрібні гроші на квиток. Ось я й пішов працювати на золотий «прииск». Там я знову ледь не отримав нову судимість за те, що прибив молотком одного москаля на прізвище Буянов. Справа була такою: декілька днів він все шукав приводу зіткнутися, найчастіше обзиваючи мене «бандерівцем». Я тримався, до нього звертався культурно на «Ви», та все ж він спровокував конфлікт і першим мене вдарив в обличчя, на що отримав мою відповідь молотком по голові. Був суд і земляк Микола з Пищатинець та навіть самі бригадири підтвердили, що першим мене вдарив він.Scan-151020-0011

 

 

Scan-151020-0013

Scan-151020-0012

 

Листи Романа та Мирона Царуків до мами з таборів

То коли Ви нарешті прибули додому і як пристосувалися до життя вдома?

Нас п’ятеро земляків з Борщівщини трималися купи і так тижнями добиралися з Колими додому. Про долю брата я дізнався від мами по поверненні і тоді собі пригадав, що саме в останні дні життя Ромка мене в тюрмі дуже боліли зуби, я тяжко мучився і однієї ночі мені приснився брат в поганому сні. Мабуть, відчував… Повернувся я в рідну хату до Циган, яку дивом не забрали під час конфіскації всього майна. Тоді, в 1948-му, з подвір’я забрали все. Ще й бляху хотіли зірвати з даху, так як в ті часи  рідко яка хата була під бляхою.Scan-151020-0016

Scan-151020-0017

Документи про реабілітацію Романа Царука (посмертно)

Після повернення влаштувався на курси трактористів у Скалі. Але одразу на трактор не пускали, то деякий час був на прицепі. Та професією, з якою я все життя пропрацював на асфальтному заводі, став фах зварювальника, який здобув на Колимі. В 1963 році одружився, маю доньку і сина, на опіці котрого і перебуваю зараз. За часів СРСР частенько відчував принизливе до себе ставлення, деколи в спину чув від робітників заводу, а тоді туди за направленням з’їжджалося багато прийшлого люду, образливі слова типу – «буржуазний націоналіст», «політичний». Ніколи не старався бути публічною людиною, не люблю пустої балачки. Та в 1990-му, коли в центрі Скали зносили монумент Леніну та бачачи, як багато «виступальників» боялися зробити рішучі кроки і вдавали будь-що, тільки щоб не бути ініціатором повалення того комуністичного ідола, був серед найактивніших. Зараз дуже надіюся і вірю, що Україна буде. Дуже вже багато крові  наших хлопців за неї пролито.

Отакою видалася наша бесіда з Мироном Царуком та його невісткою Галиною. Родина проживає в добротній хаті, покладеній паном Мироном, котрий сам власноруч цеглу робив, потім мурував. Все біля будинку впорядковано чудовими руками батька Мирона та сина Романа, котрому передалися родинні таланти та господарність. Вже майже дорослими є два онука, старший з котрих – 20-літній Мирон Царук. Життя триває…Фото0615

 Бесіда відбулася 13 жовтня 2015 року. Записано і упорядковано Оксаною Ундерко

2 comments

  1. дуже цікаво!! як Ви думаєте пані Оксано, чи варто оприлюднювати список працівників Скала-Подільського РВ НКВД-МВД-КГБ? – просто, щоб люди знали?

    • оксана ундерко

      Варто, тим більше, щотам майже всі прийшлі. Але щоб оприлюднити, потрібно працювати в Тернопіл.ському архіві, а на це потрібен час, котрого я не маю. Але й до цього ще дійде, на все свій час

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>