Notice: Undefined index: font in /home/u700431592/public_html/wp-content/themes/jarida/functions/common-scripts.php on line 133

Живий свідок героїчного минулого нашого краю Марія Демків

Дитинство. Вступ до Організації Українських Націоналістів

 

Я народилася  9 квітня 1923 року в селі Турильче. Батько мій був бджолярем і тому ще за Польщі на хуторі Вигода серед лісу побудував собі такий літник-хату, там тримав бджоли і тим заробляв на життя. Ми (мама, брат Петро, 1920 р.н. і я) мешкали в Турильчі, а баько в більшості там. З навчання в школі пригадую, що мала я три зошити: польський, руський (тобто український ,- упорядник) і рахунковий. Вчитися було важко, та ми дуже старалися. Коли наприкінці 30-х років почали засновуватися осідки ОУН в селах, старше покоління (колишні учасники Визвольних змагань 1917-21-х років, – упорядник) взялося до нашого патріотичного виховання та до піднесення нашого освітнього рівня. В Організації (в ОУН, – упорядник) тоді були такі талановиті виховники, що під їхнім впливом і вишколом ми насліпо полюбили свою Вітчизну. У нас в селі діяв таємний самоосвітній гурток, який відвідувала вибрана краща молодь, десь з 20 чоловік. Навчали там Михайло Тарнавський[1]  історію України, мій брат Петро Демків[2] географію України, директор школи – математику, священик[3] німецьку мову. Ці заняття відбувалися час від часу, нам у школі таємно повідомляли, ми збиралися у когось вдома, щільно заслонивши вікна. Наші виховники перед уроком серйозно готувалися й дуже старалися нам все викласти. Далі найкращим, найзагартованішим, найідейнішим пропонували вступити до ОУН. Коли ця врочистість трапилася зі мною, коли я виголосила слова Декалогу (а приймав мене Тарнавський Михайло у мене вдома), то це було таке свято, я цим дуже пишалася, що я вже належу до Організації! Згодом я стала зв’язковою Провідника СБ «Маха», який пізніше загинув у лісосмузі в Тересіні, і підпорядковувалася лише йому.

Світлина з днів неволі, 1956 р.

Лютнева блокада 1945 року. Перший арешт

1-3 лютого 1945 року енкаведисти, а їх були сотні, повністю заблокували щільним кільцем села Залуччя, Вербівку, Підпилип’я і Турильче. Неможливо було ні вийти, ні зайти. Далі впродовж цих днів – п’ятниці, суботи і неділі – вишколені шукати бункери оперативники перевертали все вверх дном. Я натягнула рваний кожух і всі ці дні вешталася поміж облавників, щоб бути в курсі їхніх дій. Та селами масово падали криївки, а вбитих хлопців звозили під сільську раду. Загалом в селі у ті дні загинули 18 повстанців. У мене на подвір’ї теж була криївка, вхід до якої йшов з пивниці. Облавники настукали камінь, який маскував вхід до криївки і хлопці, котрі там перебували, пострілялися. Це були: брат Петро Демків, Дмитро Байдюк, мій наречений Михайло Равлюк і ще один. Їхні тіла поволокли теж до сільради. Коли я повернулася до хати, то застала страшну картину: все навколо окровавлене, знищене. Один енкаведист, який залишився мене дочекатися, каже: «Видишь, Мария, на этом ваша самостаятельность закончилась». Я йому у відповідь: «Двадцятьма трупами ви України не вб’єте! Історія нас розсудить» . Впала я на поріг, плачу. І так все одно мені стало, вирувала лише в голові думка, як би загинути і нікого не видати. Взяли мене енкаведисти під конвой, ведуть селом і один так лагідно вмовляє видати хоч одну криївку, обіцяючи за це такі документи, що я зможу поїхати будь-куди Радянського Союзу і почати життя спочатку. Я згодилася, та попросила показати мені тіла хлопців, що загинули. «Пожалуйста» – відповіли приголомшені енкаведисти, позаяк відмовлялися від упізнання тіл дружини, матері, а тут я добровільно згодилася. Трупи були складені в два ряди на подвір’ї сільради, напівроздягнені, голенькі. Мій брат і наречений лежали головами докупи. Переступивши через два тіла, вклякнула перед ними, поцілувала обох. А енкаведисти пам’ятають, що я обіцяла видати криївку. Знову беруть мене під конвой і ведуть селом: «Пошли, ребята!», йдемо відкривати бункер. Веду їх селом, а сама роздумую, як маю заподіяти собі смерть. Йдемо повз найглибшу в селі криницю, там саме викрутила відро води жінка, котра, побачивши нас, так перелякалася, думаючи, що я веду катів до неї свідчити. Адже сільські жінки все знали. Я ж, попросивши у конвоїрів напитися води, рвонула до повного відра, відкинула його і – шубовсть в 22-метрову глибину. Впала і відчуваю, що я жива, все чую, що коїться на поверхні, весь шум-гам. За короткий час на другому шнурку опускається боєць, мене охоплює попід груди і піднімає наверх. Згодом цей солдат отримав відпустку додому за зразково виконану роботу. А я не отримала навіть найменших пошкоджень, лише здерла три пальці.

Подружжя на Колимі, 1956 р.

Підпис на звороті: “Де є пам”ять, там не треба слів.

На згадку справжньому другові. Марія. 9.1.56 р.”

Далі повз рідний хутір і батьківську хату відвезли мене до борщівської тюрми. Допити проводили старший лейтенант Куліков, капітан Вєлічко: «В якому році вступила до Організації? Хто Провідник?» Я мовчала, витримуючи тортури. Як допитував мене один слідчий, то я не боялася, знала, що побої витримаю. Найважче, як було їх троє. Тоді двоє мене брали за руки і ноги, розхитували і з усієї сили кидали до землі. Третій ставав на кінчики стоп. Такі були тортури.

У нашому селі мешкав молодий жидок Муньо, гарний хлопець. Він нашим повстанцям допомагав у придбанні потрібних для підпілля речей. Моя мама пішла до Муня і випросила допомоги  у моєму порятунку, так він витягнув мене в той раз з тюрми.

Наступні арешти. Присуд

Загалом я була арештована п’ять разів і аж за останнім разом мене засудили. Вдруге під час облави у 1946 році забирають до тюрми, але вже в Скалу. Далі я стояла на своєму: нічого не знаю, повстанцям не допомагала. Знову мене випускають десь під ранок. Виходжу я у двір й не вірю своїй свободі. Приходить на роботу чоловік, котрий обходив коні в НКВС, і каже мені, щоб я не йшла одразу, а дочекалася, поки люди почнуть ходити вулицею. Бо, каже, енкаведисти тут можуть випустити, а за рогом знову арештувати.

3 серпня 1947 року у неділю вранці  знову арешт, та на цей раз  присуд: 10 років позбавлення волі. Спочатку я відбувала в таборі в Сухе-Баторі у Монголії, згодом – на Колимі. Після звільнення мені не одразу дозволили повертатися додому, от я там і вийшла заміж за Данильчука Петра, волинянина, теж виселеного. У 1956 році ми вже обоє повернулися в Турильче, та рідна хата була повністю зруйнована, а батьки з племінником (сином-сиріткою мого покійного брата, якого вдалося батькові якось сховати від радянських дитбудинків) мешкали на хуторі, куди й ми поселилися. На жаль, зараз я залишилася самітньою, на опіці добрих людей, позаяк двоє моїх дітей померли молодими, а племінник – два роки тому. З пережитого найбільше тішуся, що відійду з цього світу, коли мене Господь покличе, з чистою совістю, що я нікого не видала.

 

[1] Тарнавський Михайло Гаврилович, 1920 р., с. Турильче, освіта 9 класів. Заарештований 24.05.1948 р. . Скала-Подільським РВ МДБ (ст.. 54-1 а, 54-11 КК УРСР). Підрайоновий ОУН. Засуджений 18.10.1948 р. ВТ військ МВС у Терноп. обл.. на 25 р. ВТТ із конфіскацією майна і 5 р. позбавлення прав. Звільнений 21.05.1956 р. Реабілітований 02.11.1993 р. / Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга перша. – Тернопіль «Збруч», 2008. – с. 543.

 

[2] Демків Петро Миколайович, член ОУН. Стрілець СКВ УПА. Загинув 3.02.1945 р. у бункері, оточеному НКВС. Похований у с. Турильче. / За тебе, свята Україно. Нестор Мизак , 1998 р., Чернівці. –с.424.

[3] Кузик Іван, 1893 р.н. Греко-католицький священик села Турильче. Рукоположений 1927 року. Заарештований МДБ у 1950 р. Пропав безвісти/ За тебе, свята Україно. Нестор Мизак , 1998 р., Чернівці. –с.425.

Хата, де мешкає зараз Марія Демків

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*


Fatal error: Cannot redeclare ip_is_there() (previously declared in /home/u700431592/public_html/wp-load.php:96) in /home/u700431592/public_html/wp-content/themes/jarida/footer.php on line 2

Notice: ob_end_flush(): failed to send buffer of zlib output compression (1) in /home/u700431592/public_html/wp-includes/functions.php on line 3729