11. Друга світова війна очима жителів Скали-Подільської

пропро

              Скалецька молодь в приміщенні читальні «Просвіта» разом з червоноармійцями у жовтні 1939 року

Понад 70 весен відшуміло над нашим надзбручанським краєм з тих пір, як тут вщухли останні залпи ІІ світової війни. «Зосталися поодинокі ветерани», як співається в популярній сьогодні пісні, а події того часу й зараз продовжують впливати на свідомість людей. Досить часто ці події подаються у викривленому світлі, вносячи сум᾽яття в голови і викликаючи запитання: де ж правда, хто був визволителем, а хто – окупантом, як сприймати українських повстанців? Давайте спробуємо знайти відповіді на людському прикладі, проаналізувавши зібрані матеріали жителів Скали-Подільської з історії цієї війни, тобто поглянемо на ті часи очима тодішніх мешканців нашого селища.

«Червоні визволителі»

Вже доконаним фактом є те, що для наших предків ІІ світова війна почалася 1 вересня 1939 року, адже тоді Галичина знаходилася в складі Другої Речі Посполитої, саме нападом Гітлера на котру й почалася ця кривава бійня. 17 вересня о 4 годині ранку до Скали ввійшла штурмова група радянських прикордонників П᾽ятничанської застави. За спогадами учасника цієї групи жителя с.П᾽ятничани Чемеровецького району Хмельницької області Собищанського Андрія Васильовича, 1911 р. н.: «Потрапивши на територію Західної України мене найбільше вразила наявність у торгових закладах великої кількості різноманітних товарів, затишність і упорядкованість містечок. У Західній Україні я вперше скуштував білого хліба».

А ось спогади людини з іншого боку, уродженця Скали Степана Мартюка, 1925 р.н. (зараз проживає в Канаді в м.Торонто): «У вересні 1939 р. прийшли наші «визволителі». Рано Мама нас побудила. Наказала скоро збиратися, бо війна почалася! Десь пакнули кілька стрілів. З півночі, зі сторони Збрижа, почувся якийсь вибух.[…] Ми пішли дивитися, як коло млина через брід (р. Збруч. – О.У.) переходять товпи червоноармійців. Розкидають цукорки! Вимахують руками. Кидають до нас копійками. З одної машини виходить солдат в ранзі капітана. Не одягнений як польські капітани. Шмірак. Обшміраний, заяложений комнір на сорочці, чи радше лямівка рубашки. Підходить до нас:

-Здраствуйте, товаріщі! Ми приходимо вас визволити від панського ярма.

І ще щось говорив, але вже по-москальськи. Витягає один червінець […] і питається, хто це такий на банкноті. Ніхто не знав, тільки один Левко (брат автора спогадів. – О.У.)!

-Та це Ленін, – каже.

Той похвалив його і всунув йому в руку банкнот. Десь інші вояки […] знайшли халву. Почали нас нею частувати. Питалися, чи ми маємо в нас такі люксуси. А хто з нас не видів халви? В Іця (скалецького єврея. – О.У.) було її багато! І содову воду пили. Вони, биті-не-биті, розчаровані, що не захопили нас халвою, дали нам якісь копійки і поїхали в сторону міста.

[…] До тижня не стало в склепах (магазинах – О.У.) ні шкіри, ні матеріалів до вбрання – все зникло з полиць! Зате показалися цукерки, крупка і шпічки (крупка – махорка, шпічки – сірники. – О.У.)».

До Скали приїхало багато працівників зі Сходу, так як тут за новим радянським адміністративним поділом утворили районний центр. Заселялися новоприбулі радянські сім᾽ї в будинки вивезених в Сибір скалечан, серед яких були й хати багатих репресованих євреїв, котрих було в нас вдосталь. Степан Мартюк в своїх спогадах подає зовсім курйозні випадки, котрі ставалися з дружинами радянських та партійних функціонерів: «А вже пізніше, коли всалашилися трохи і почали робити забави, жінки урядників приходили одіті у вечірні одяги. В домах жидів, котрих вивезли на Сибір, знаходили нічні шовкові сорочки, і так показувалися в залі! Деяким було видно спідню одежу, але вони краще не знали».

сканирование0003Трагічне літо 1941 року

Два роки (1939-1941рр.) СРСР і Гітлерівська Німеччина були союзниками в ІІ світовій війні. Далі почався неминучий конфлікт між двома тоталітарними потугами за першість у Європі й знову горнило війни продовжило свій кривавий шлях нашим краєм. Вже загальновідомим є те, що радянська влада перед своїм відступом знищувала українських лідерів, патріотів, заарештованих ними ж вподовж двох років перебування в Галичині, котрі не сприйняли СРСР і пробували боротися. Покидаючи Західну Україну влітку 1941 року, «червоні визволителі» залишали за собою ледь засипані й залиті вапном ями з горами трупів українських патріотів (наприклад, Львівська тюрма на Лонцького чи Дем᾽янів Лаз біля Івано-Франківська). Ми розкажемо про в᾽язнів Чортківської тюрми, серед яких було п᾽ятеро скалечан: Байлюк Єронім (1920-1941), Волошин Ярослав (1910-1941), Ґродський Богдан (1910-1941), Калапаца Олександр (1914-1941), Старицький Костянтин (1807-1941). Всього арештантів було 954: вчителі, гімназисти, громадські активісти-селяни, словом, тодішні українські лідери, найсвідоміші, котрі не могли і не хотіли миритися з реаліями радянської окупації. З доповідної заступника тюремного управління НКВС СРСР Чортківської тюрми політрука Деймохіна: «В зв᾽язку з тим, що вагонів для відправки в᾽язнів у тил не було, тому силами наглядового складу в кількості 56 чоловік і прикомандированою півротою бійців буд батальйону з місцевого гарнізону, всі в᾽язні були етаповані пішим порядком». Люди йшли з Чорткова через Скалу, Кам᾽янець-Подільський,

Костянтин Старицький

Жмеринку до Умані. Багато людей йшли босими. На гостинці в с.Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. В Гуштині чекісти побачили двох хлопців, які виглядали з-за хати. Їх негайно заарештували і прилучили до колони.

Зі спогадів Степана Мартюка: «Ми сховалися за напівпрозрачними куртинами (шторами. – О.У.) в аптеці. По боках йшли червоноармійці. Ішла перша чвірка. У ній я впізнав двох скалечан: Костусько Старицький і Богдан Ґродський. Між ними ішов також батько моєї товаришки з чортківської гімназії Наді Баран, проф. Баран. На самому кінці на підводі везли або померших, або змучених». А ось які перекази доходять до нас з родини Старицьких (зі спогадів Оленки Старицької): Костянтин проходив в конвої попри рідну хату, але ніяким натяком він не міг видати, що тут живуть його батьки, брати, сестра, дружина, маленький син. Він тільки ледь підняв руку до голови, таким чином привітавшись з ними і разом, як виявилось, попрощавшись… Лише деяким вдалося втекти і вижити. Близько 120 в᾽язнів померло чи було розстріляно при спробі втечі, 767 – розстріляно в Умані 20 липня 1941 року.

 

Члени просвіти

Товариство «Відродження» в Скалі, 30-ті роки.

Що ми знаємо про скалечан-в᾽язнів? Небагато. Богдан Ґродський був студентом Львівської політехніки, його батько Франц Ґродський активно займався громадським життям й свого часу був головою місцевої «Просвіти». Більше відомо про Костянтина Старицького. Він був сином  скалецького дяка і громадського активіста Григорія Старицького, рідним братом співака Мирослава Скала-Старицького та Оленки Старицької, багаторічного в᾽язня сталінських таборів. Пані Оленка дожила до Незалежності й брала найактивнішу участь у громадському житті краю у 90-х роках. Костянтин Старицький у 30-ті роки був чи не найавторитетнішим лідером українців Скали. В ті часи він організував товариство тверезості «Відродження», вступаючи в яке хлопці та молоді чоловіки давали обітницю не вживати алкоголю. Як згадує місцевий житель пан Орест Метельницький, 1930 р.н., на власному весіллі у Костянтина не було ні грама спиртного, та всім було весело, всі танцювали, співали.

Ось так криваво відступала радянська влада, а на її зміну приходили нові «визволителі» – гітлерівська Німеччина.

сканирование0016

         Група скалецької молоді на фоні Святомиколаївської церкви, 30-ті роки, в центрі – Костянтин Старицький з дружиною

Німецька окупація: 8 липня 1941 – 6 квітня 1944 рр.

Потужна вже на той час ОУН, ніде правди діти, плекала велику надію на створення Незалежної України під крилом нацистської Німеччини. Тому одразу ж після відступу Радянського Союзу 30 червня у Львові було проголошено Акт Відновлення Самостійної Української держави на чолі з урядом Ярослава Стецька. Зразу ж на місцях почали утворюватись українські урядові організації. Жителі Скали під проводом Оленки Старицької, Ярослава Майданюка та отця Івана Дерев᾽янка зібралися у читальні «Просвіти» на віче й радо вітали Нову Вільну Україну! Та за тиждень все змінилося, німці заарештували всіх членів Уряду 30 червня і посадили в концтабори. «Рожеві окуляри» з віч ОУНівців враз спали. Потрібно було переходити в підпілля.

А тим часом нова німецька адміністрація почала вербувати молодь, а далі й насильно вивозити на примусові роботи до Німеччини. За весь час окупації зі Скали було вивезено 223 чоловік.

Страшна доля спіткала скалецьких євреїв під час Голокосту (примусового знищення осіб єврейської національності німецькими нацистами в роки ІІ світової війни). Ця чисельна громада проживала в Скалі ще з ХІV століття. Серед них були різної ступені заможності ремісники, торговці, лихварі. Єврейська громада мала в Скалі близько 10 синагог, власну школу, дитячий садок, народний дім «Бет-Ам», де була зібрана бібліотека на 5 тисяч книг. Спочатку на єврейське населення накладали безкінечні реквізиції, конфіскації, примусові роботи, їм заборонялося виходити за межі гетто (спеціальний табір. – О.У.). В другій половині окупації євреїв почали методично знищувати. Так, в Скалі було розстріляно 1553 євреїв-місцевих жителів і 197 євреїв з навколишніх сіл. Вдалося вижити декільком десяткам, котрі добралися до вільного світу й вже там на схилі літ написали спогади у вигляді Книги-реквієму «Скала на річці Збруч», де зафіксували всіх поіменно загиблих в ті страшні часи а також зібрали свідчення та фото українців і поляків, жителів Скали, котрі, ризикуючи власним життям, переховували євреїв і тим врятували їм життя. Цих героїв – земляків автори називають не інакше, як Праведниками і на сторінках книги дякують їм за своє друге народження (матеріали про Голокост розміщені на сторінці «Єврейська громада в Скалі»).

Радянські ветерани Скали-Подільської, 8 травня 1985 р.

Скаличани – радянські ветерани

Так як на початку радянсько-німецької війни у 1941 році німецькі нацисти наступали дуже швидко, то радянському керівництву до лав Червоної Армії вдалося мобілізувати лише 62 жителі Скали. Повторна, більш масова мобілізація відбулася вже після звільнення нашого селища від нацистських окупантів у травні 1944 року. Було оголошено про проведення мобілізації чоловіків віком від 18 до 55 років до лав Радянської Армії. На радянських фронтах загалом воювало 140 скаличан, 67 з них нагороджені орденами і медалями, 18 чоловік загинули, 13 – повернулися інвалідами.

Ковалишин Мартин Миколайрвич

 Ковалишин Мартин Миколайoвич

Вишневський Артем Гаврилович

Вишневський Артем Гаврилович

Скалецькі ветерани, котрі щойно повернулися з вівйни (в першому ряді зліва - Комар Іван, в другому ряді зліва - Краснопера Є.)

Скалецькі ветерани, котрі щойно повернулися з війни (в першому ряді зліва – Комар Іван, в другому ряді зліва – Краснопера Є.)

ппапппп

Комар Іван Михайлович

Дунь Петро Іванович (зліва), Берлін, 7.07.1945.

Дунь Петро Іванович (зліва), Берлін, 7.07.1945

Білоконь Василь Сафронович (перший справа)

Білоконь Василь Сафронович (перший справа)

Краснопера Єронім Володимирович, Корея, 1945 р.

Краснопера Єронім Володимирович, Корея, 1945 р.

Поліщук Степан Іванович, Будапешт, 1945 р.

Поліщук Степан Іванович, Будапешт, 1945 р.

Кравчик Адам Іванович

Кравчик Адам Іванович

Герої, що вміли вмирати

А тим часом «сходження на Голгофу» для українців-націоналістів тільки починалося. Зрозумівши, що свобода і незалежність виборюється потом і кров᾽ю, лідери ОУН у у1942-43 роках утворюють Українську Повстанську Армію. Спочатку повстанці воювали з німцями. Так вже у другій половині грудня 1943 року біля с.Іванків відбувся бій куреня УПА на чолі з командиром Круком з німецькими окупантами.

Дуже важко прийшлося повстанцям під час переходу лінії фронту радянськими військами Галичиною, так як місцеві ліси аж кишіли молодим людом, котрий проходив вишкіл, готуючись до боротьби в лавах УПА. «На Волинь, до УПА!» – ось гасло, яке ширилося тоді надзбручанськими селами. Один із таких вишкільних таборів знаходився у скалецько-циганському лісі. Інструктори навчали добровольців володіти стрілецькою зброєю, ознайомлювали з тактикою ведення бойових дій. Далі прибулих ділили на сотні, чоти, рої, призначали молодших старшин. Метою повстанців було дійти до Волинських лісів і влитися в ряди УПА, але вдалося це далеко не всім. Вже в травні 1944 року радянська влада, яка тільки-но вернулася на терени Західної України, одразу ж здійснювала облави, котрі зірвали весь процес формування повстанських загонів, при цьому багато добровольців загинуло. Основна маса так і не дійшла до головної бази УПА на Волині і не побували, як мріяли, із визвольною місією у золотоверхому Києві. Але й рук не склали. Вцілілі новобранці влилися в лави самооборонних кущових відділків і ще завзятіше бралися до боротьби.

Грудень 1944 року був апогеєм протистояння у Скала-Подільському районі між радянською владою і бандерівцями. «Мы не можем восстановить советскую власть. Местное население не допускает нас в села» – ось такого змісту телефонограми летіли з місцевого райкому партії до вищестоящих органів. З 18 сільрад району на цей час перестали функціонувати 11 сільрад. Загони УПА відкрито квартирували в Циганах, Іванкові, Турильчі, Бурдяківцях, Лосячі, Вербівці і контролювали ситуацію в них.

26 грудня повстанці здійснили спробу оволодіти райцентром Скала-Подільська. Місто блокували з усіх боків. Було повністю перервано телефонний зв᾽язок з усіма навколишніми районами. І лише за допомогою проскурівського вузла армійськоого зв᾽язку блокованим вдалося зв᾽язатися з Тернополем і терміново запросити допомогу. Впродовж лише цих декількох місяців (квітень – грудень 1944 року) у Скала-Подільському районі загинули 64 чоловіки радянсько-партійної номенклатури. Всі вони поховані у Братській могилі в центрі селища, де спочивають поряд з воїнами-визволителями наших теренів від нацистської Німеччини.

Ціною наймовірних зусиль сталінській владі вдалося опанувати ситуацією і далі для остаточного знищення повстанського руху майже у кожному селі Надзбруччя перебував радянський гарнізон чисельністю 50-100 чоловік. Почалися масові облави, краєм ширився ляк, страх, розпука.

Прилюдна страта

Дмитро Павлюк (Сірко)

 Дмитро Павлюк (Сірко)

 Для наведення страху на місцевих жителів, котрі в душі співчували й допомагали бандерівцям, у лютому 1945 року було проведено в Чорткові, Мельниці, Борщові та Скалі првселюдні страти повстанців, які потрапили до рук радянської влади живими. Місцевий житель пан Орест Метельницький був присутній на цьому кривавому нелюдському «спектаклі». «В центрі містечка енкаведисти встановили шибеницю з петлею, – починає свою розповідь пан Орест, в ті дні 1945 року – старшокласник місцевої школи. – В школі наказали всім вчителям і учням вийти з класів на площу, де стояла вішальниця. Хто випадково йшов дорогою, теж гнали на площу, яку оточили, щоб ніхто не втік. Тоді воїна УПА на вантажному автомобілі привезли під шибеницю, наказали йому стати на залізну бочку, що була у кузові, на шию заклали петлю. Офіцер зачитав вирок: «Смерть буржуазному націоналістові, ворогові народу». Він подивився на людей і дітей, хотів щось сказати, але такої можливості йому не дали, вибили бочку з-під ніг … і він повис мовчки. Так він висів два дні. Люди йшли на роботу, діти – до школи. А на третю ніч його забрали і невідомо, де поділи». Вже пізніше панові Орестові стало відомо, хто був страчений: це був станичний юнацької сітки ОУН Дмитро Павлюк («Сірко») з Боришковець, котрий потрапив у засідку катів у с.Залісся. Йому було 24 роки…

А тим часом облави тривали… Майже щодня в ті страшні місяці 1945 року в приміщення райвідділу МДБ у Скалі звозили побитих, поранених, мертвих повстанців з навколишніх сіл. Переважала молодь з Іванкова, Бурдяковець. Тут доречним для розуміння масштабів буде озвучити цифри загиблих в роки збройної боротьби УПА в даних селах: 120 в Іванкові, близько 70 в Бурдяківцях. Попід мури районного відділу складали юнаків та дівчат, підпирали мертвих палицями, знущаючись та роблячи з них опудала, а з вікон заглядали – чи часом котрась мама не пускає сльозу, не оглядається лишній раз… На 1 січня 1946 року радянські функціонери торжествували й гордо доповідали у вищі інстанції, що впродовж 1945 року в Скала-Подільському районі було ліквідовано 13 повстанських груп, вбито 109 повстанців.

Паралельно зі знищенням бандерівців у лісах, тривала операція з вивезення сімей неблагонадійних, так званих симпатиків ОУН. За даними «Сведений о ходе борьбы с бандитизмом по Тернопольской области» лише в квітні-червні 1945 року у Скала-Подільському районі було вивезено15 сімей. Примусові депортації тривали впродовж 40-50-х років, при цьому було вивезено сотні наших односельців.

 

Нищення української греко-католицької церкви

о.Іван Деревянко

 о.Іван Дерев’янко

 Прийшла черга до ліквідації радянською владою важливої духовної опори народу – греко-католицької церкви, котра впродовж всіх катаклізмів ХХ століття відстоювала національні інтереси нашого народу та освячувала боротьбу за Незалежність. Так в трьох районах Надзбруччя протягом другої половини 40-х років перестали існувати 41 греко-католицька парохія, в яких до війни налічувалося понад 82 тисячі віруючих. Ми не знаємо, як відбувся перехід церкви Святого Миколая на московське православ᾽я, але здогадуємося, що великого вибору, ніж скоритися волі влади, у отця Івана Дерев᾽янка не було. Потрібно було обирати, тому що інший шлях, шлях опору, був важким і кривавим. Щоб тільки уявити, якими нелюдськими були знущання над греко-католицькими священиками, котрі не відріклися своєї Віри, зацитуємо спогади ув᾽язненої Чортківської тюрми, уродженки Слобідки Мушкатівської Дарії Замосьної: «Одного разу мене і ще двох дівчат взяв з собою черговий по тюрмі. Відчинив нам камеру, у якій ми побачили священика, що сидів на голій землі. Був він увесь оброслий. Щурі пообгризали йому босі ноги. Нещасний поприсипав їх землею, через яку просочувалась кров. Священик непорушно дивився в одну точку. Ніби заблуджений, хриплим голосом говорив молитву «Отче наш». Черговий наказав, щоб ми допомогли зняти з нього одяг, що був увесь просочений нечистотами. Коли я взяла його руку, щоб роздягнути з піджака, то відчула, що вона холодна, як у мерця. Ми ніяк не могли розняти складені на грудях руки. Але якось зняли піджак і сорочку, решту знімав черговий. Він вивів нас на двір і заставивив попрати той одяг, бо мали, як я зрозуміла, десь везти священика. Яка його подальша доля, я не знаю».

Уродженці Скали-Подільської –  учасники збройного підпілля

Близько 20 уродженців Скали пройшли свого часу крізь лави УПА. Ось скупі відомості, котрі вдалося зібрати про них:

Майданюк Ярослав, 1913 р.н. – саме він проголошував разом з Оленкою Старицькою в Скалі Акт Відновлення Української Самостійної держави у червні 1941 року. Загинув під час масових облав радянськими військами скалецько-циганського лісу 23 травня 1944 року в урочищі «Грабельки» поблизу с.Бурдяківці.

 

Орест Чорпіта (1916-1944)

 Орест Чорпіта (1916-1944)

Зі спогадів пана Ореста Метельницького: «Одного вечора 1945 року воїни УПА побратими Юліан Стручинський (1924 р.н.) і Ярема Ярослав (1924 р.н.) йшли до знайомих на околиці Скали на присілку Толока. Біля криниці на самому Збручі натрапили на засідку КДБ. Хлопці загинули. Їхні тіла тривалий час лежали, а тим часом на упізнання привели матерів. Мати Юліана Стручинського ціною неймовірних зусиль відповіла, що то не її син, що вона його не знає. Та це її не врятувало від ув᾽язнення та подальшого заслання у Сибір. З переказів, аж у тюрмі мама дала волю сльозам, оплакуючи молодого сина. Інша мати, старенька мама Яреми Ярослава, побачивши закривавлене мертве тіло сого сина, впала йому на груди і заголосила: «Сину мій, на кого ти мене залишаєш, ти – моя остання надія, забери мене із собою!» – такою була велика сила материнської любові. Хлопців уночі люди забрали: Ярослав Ярема був таємно похований прямо на городі біля Збруча, а Юліан Стручинський захоронений в родинному гробівці на цвинтарі. Звичайно, що все це робилось таємно, під покровом ночі, без священика, дзвони їм не грали…»

Калапай Федір (1924 р.н.) за деякими даними загинув у 1946 році у бункері біля с.Жилинці, за іншими даними (з переказів старожилів) був вбитий снарядом. Таємно похований на краю скалецького цвинтаря. Йому дзвони теж не грали…

Євстахій Биць (1930-1951)

 Євстахій Биць (1930-1951)

У 1947 році на теренах Заліщанщини в с.Гриньківці загинув уродженець Скали референт пропаганди Чортківського надрайонного проводу ОУН Михайло Чорпіта («Зір»). Крізь десятиліття мороку забуття дійшли до нас слова пристрасного пропагандиста національної ідеї, сказані ним у 1947 році: «Наша організація нині утримується на мізинному пальці. Але не забуваймо, прийде час, і з цього мізинця виростуть усі п᾽ять. Чи буде Україна зараз? Не обіцяю. Є у нас помилки, але є і добрі справи, за які нас оцінить народ».

У 1948 році під час бою з МДБ у с.Мушкатівка загинув підпільник, старший брат пана Ореста Метельницького, Антон Метельницький, 1910 р.н. Вірогідно, останки упівця знайшли вічний спочинок в Могилі воїнів ОУН-УПА с.Мушкатівки.

Володимир Недокіс (Роман) (1921-1951)

 Володимир Недокіс (Роман) (1921-1951)

Одним із останніх повстанців на теренах Надзбруччя був уродженець Скали Володимир Недокіс, 1921 р.н., («Роман»). Він загинув 22 грудня 1951 року у с.Кудринці. До нас дійшов автограф повстанця-земляка за 1949 рік у вигляді цитати бузсмертних шевченкових слів:

«Смійся, лютий враже! Та не дуже. – Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі; Чия правда, чия кривда І чиї ми діти».

Автограф Володимира Недокоса (Романа)

 Автограф Володимира Недокоса (Романа)

А ось як описала подруга «Олена», прізвище невідоме, свої враження про побачене тіло Володимира Недокоса в Мельниці-Подільській в оповіданні «Німий плач»: «…Скровавлені їх тіла привезли до Мельниці-Подільської і, як усіх, скинули серед міста під муром МДБ. Мов застигла кам᾽яна статуя, стою серед натовпу і німо дивлюсь на два Ваші тіла. Один молоденький, вродливий «Тарас», третій син у матері-вдови. Остання надія – і цього віддала Україні. З тупим здивуваням люди проходять мимо. І, немов нічого не розуміючи, дивляться кудись… А другий «Роман». Малий, шпаркий, чорнявий, сердешний «Роман». Непомітно поміж людьми катюги проходять і за кожним лицем слідкують, може, знайдуть кого, впіймають спільника. Я мовчу, тільки серце німо кричить: «Романе, Романе, рідний!». Ніби бажаю його збудити. Серце виривається з грудей і до нього припадає, до його застиглого обличчя, до рани кривавої, що видніється замість ока. «Романе»! Проходять довгі, довгі хвилини. Не прийдеш більше, не постукаєш у вікно, не покличеш: «Подруго «Олено»!»… Прощавай, «Романе»! Ти не загинув. Ми зустрінемось. І останній поцілунок шлю твоїм безкровним устам. У вогнях вогненних за волю рідну з Твоїм Духом піду я. І тисячі нас. Щоб здійснити Ваші заповітні мрії. Тебе воскрешу я. Твоя сила мусить знову ожити. І розвинутись у дальший шлях. Про Тебе й усіх Вас жагучим серцем і душею нові пісні виллєм з друзями ми. І поллються вони від хати до хати по рідній Україні. Серед неволі схоплять її скорботні серця і враз заспівають її, грімку, єдину, велику і незбориму… Прощай, «Романе»!

Серед тогочасних жертв були і просто симпатики. Так наприклад, брат жителя Скали Леоніда Биця, Євстахій Биць сам застрелився у 1951 році. Органи МДБ після відповідних тортур схиляли хлопця до співпраці, на що він, напевне і згодився. Та потім доносити не зміг і вибрав смерть замість ганьби.

Ми навмисно опускаємо історії про зрадників. Провокаторів, доносчиків, стрибків, енкаведистів, котрі чинили поганий бік історії тогочасних подій, адже загальновідомою є істина, що війна – це місце як великих подвигів, так і зрад, слабкодухості, насильств.

Хома Мартюк (1923-1952)

Насамкінець – розповідь про ще одного упівця-скаличанина Хому Мартюка, 1923 р.н. Він був рідним братом пана Степана Мартюка, спогади котрого ми цитували на початку розповіді. Багато років серед старшого покоління скаличан ходили версії,  що Хома пішов на співпрацю з органами, що під зміненим прізвищем проживав десь на сході України вже в роки Незалежності. Та завдяки відкритим та опрацьованим істориками архівам КДБ з᾽ясувалась остаточна правда про цього повстанця. Хома Мартюк був воїном дивізії «Галичина», учасником трагічної для дивізійників битви під Бродами. Пішки Хома повертається з-під Бродів у рідне Надзбруччя. У серпні 1944 року вступив до лав УПА, що діяли на Чортківщині. У 1945-47 роках виконував функції канцеляриста, друкував на машинці, складав і переписував тексти листівок під орудою референта пропаганди, вже згаданого вище, свого земляка та далекого родича Михайла Чорпіти, котрого й замінив на даній посаді після загибелі останнього у 1947 році.

З 1948 року «Охрім» (псевдо Хоми Мартюка) – на східних теренах, а з 1949 року – надрайонний провідник Дунаєвецького проводу ОУН під псевдо «Алкід». Хома Мартюк був не лише вправним конспіратором та одним із керівників оунівського підпілля, він також мав письменницький хист. Дуже проникливо, що будучи повстанським поетом, він використовував для підпису під віршами псевдонім «Денис Гафійчин» на честь матері Гафії, котра жила в нашому селищі і померла у 1987 році, до станніх хвилин оплакуючи невідомість про сина.

Провідник Дунаєвецького надрайону Хома Мартюк був схоплений чекістами живим за допомогою зради і снодійного на конспіративній квартирі в с.Балин Смотрицького району Кам᾽янець-Подільської області 30 вересня 1951 року. Він та його підлеглі були останніми повстанцями на теренах півдня сучасної Хмельницької області. Майже рік емдебісти схиляли Мартюка до співпраці. 9 серпня 1952 року військовий трибунал у Тернополі засудив його до розстрілу. Вирок виконано в м.Проскурові 14 листопада 1952 року.

Епілог

Посвята Могили борцям за волю України в Скалі-Подільській

 Посвята Могили борцям за волю України в Скалі-Подільській

 Війна закінчується тоді, коли поховані її останні солдати. Знаючи цю прописну істину на зорі Незалежності патріоти-краяни почали впорядковувати, перепоховувати, встановлювати місця загибелі, останки наших Героїв. Громадський діяч і багаторічний голова місцевої «Просвіти» Орест Метельницький разом зі скаличанами-патріотами у 90-ті роки на місці повішання Дмитра Павлюка встановили меморіальну дошку в пам᾽ять про повстанця. Ще ними ж було віднайдено останки воїнів УПА Яреми Ярослава та Калапая Федора і перезахоронено у насипаній високій Могилі біля нашого замку.  Орест Метельницький так згадує ті хвилюючі миттєвості: «Ми зробили домовини і поставили для прощання в скалецькому будинку культури. Так як коли вони вмирали, їм дзвони не грали, було вирішено попросити громаду Скала-Подільського храму пустити процесію на відправу панахиди та задзвонити померлим за Україну хоч через 50 років. Та, на жаль, церква була зачинена, а шнурок з дзвонів – знятий. Все ж захід відбувся і наші хоч лише два Герої були поховані гідно».

Зважаючи на сучасні події, якими пророчими виявилися слова Романа Шухевича: «На нашій крові виросте безсмертна слава воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горітиме в серцях і думах наступних поколінь й освічуватиме шлях нам у майбутнє». Слава Україні! Героям слава!

https://youtu.be/BXriMtFJqf8

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>