Українські Січові Стрільці і Борщівщина

Важливою сторінкою в історії січового стрілецтва є перебування Легіону УСС на Борщівщині. Про це – наша розповідь.

Михайло Баран, один з перших сотників Українських Січових Стрільців

Михайло Баран – один з перших сотників УСС

 

З початком І світової війни західноукраїнські лідери приймають рішення організувати Український Легіон у складі австрійської армії і отримують дозвіл на це від влади. На заклик Головної Української Ради від 6 серпня (це – офіційна дата створення Легіону Українських Січових Стрільців) прибуло близько 28 тис. молодих хлопців з усіх куточків Галичини. Та влада дозволила прийняти лише 2,5 тис. До Стрия, де було визначено місце вишколу, прибула сила-силенна народу, більшість з яких змушена була розходитися по домівках. Та часто їхні села вже були зайняті царськими військами, тож не було куди повертатися. Так як з добровольців вишколити так швидко старшин неможливо, Українською Боєвою Управою було витребувано з лав регулярної австрійської армії старшин-українців. Вдалося звільнити 16 старшин і підстаршин, серед яких був наш земляк скаличанин Михайло Баран (на фото). Але вже в грудні 1914 року після перших боїв в Карпатах сотня Барана втратила половину своїх бійців, а сам командант потрапив у російський полон, де перебував до 1917 року й вийшов звідти  переконаним більшовиком.

1917 рік.  Три роки триває кровопролитна позиційна затяжна І світова війна. У Росії в лютому відбулася революція, внаслідок якої цар Микола ІІ зрікся влади. У березні в Києві утворена Українська Центральна Рада на чолі з професором Михайлом Грушевським. Фронт завмер по річці Збруч. Всі жителі прифронтових сіл були виселені зі своїх домівок в запілля. Так, жителі Скали опинилися в  селі Ланівці, деякі – аж в Прикарпатті. А Легіон Українських Січових Стрільців за ці 3 роки пройшов свій героїчний шлях від Карпат аж до Збруча.

29 липня 1917 року Гуцульська сотня УСС чисельністю близько 200 бійців та відділ скорострілів швидким маршем за наказом подолала відстань від Чорнокінців до Бурдяковець, де вони мали допомогти регулярним австрійським військам вибити росіян з Галичини, тобто вигнати ворога за Збруч. Відбувся завзятий рукопашний бій, внаслідок якого стрільці заставили росіян тікати, полишивши сотні рушниць, багато боєприпасів, 5 кулеметів. В бою під Бурдяківцями поклав свою голову один стрілець на прізвище Ониськів. На жаль ні імені, ні біографічних даних загиблого історія нам не донесла, але до нас дійшов опис похорону Ониськова завдяки написаним пізніше спогадам хорунжого Михайла Горбового: «Зараз викопали на тому таки місці могилу і хоч тріскали ще кругом московські гармати, похоронили нашого товариша. Вже неживому припнято срібну медаль хоробрості».

Бій під Бурдяківцями увійшов в історію як одна з найуспішніших операцій Легіону а також цей бій, як стало зрозуміло пізніше, виявився останнім для стрільців в австрійській армії. Москалі були витіснені за Збруч й Легіон швидким маршем пройшов село Збриж, захопив переправу через річку й січові стрільці вперше ступили на землю російської України. Та фронт завмер і усуси всю осінь й далі залишалися на теренах краю. Різдво Христове 1918 року вони зустрічали в Лосячі. Саме тут їх застала звістка про проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки у Києві. Усуси на честь цієї події організували свято та збудували тріумфальну браму, прибрану синьо-жовтими національними прапорами з надписом: «Хай живе УНР!» Після урочистих зборів стрільці пройшлися святковим маршем з оркестром та стрілецькими піснями усіма сусідніми селами.

В гуштинському лісі в переддень Різдва відбулася таємна нарада старшин УСС під головуванням сотника Дмитра Вітовського. Потрібно було прийняти надважливе рішення: чи залишатися Легіону в Галичині у складі австрійської армії чи вирушати на Велику Україну рятувати УНР від більшовиків, тобто йти на розрив з Австрією. Про допомогу особисто просив Австрію і Німеччину сам голова Центральної Ради Грушевський, наполягавши надіслати усусів до Києва. В гуштинському лісі було прийнято рішення про залишення на боці центральних держав, проте обставини самі поверталися на користь того, щоб стрільці вирушали в похід на Наддніпрянщину.  Берестейський мир застав фронтові частини УСС у селі Сков᾽ятин. Центральна Рада знову звертається до урядів центральних держав по допомогу в боротьбі з більшовицькою армією Муравйова. 27 лютого 1918 року похідним маршем січові стрільці пройшли південними селами Надзбруччя і в селі Окопи перейшли Збруч і направилися до Кам᾽янця-Подільського. Цей епізод Роман Купчинський оспівав в своїй пісні: «За Збруч, за Збруч хоч голіруч підемо, всі підемо!» Так закінчилось 7-місячне перебування Українських Січових Стрільців на Борщівщині. Усуси йшли в Україну визволяти «братів-українців з московських кайдан», весело і радісно лунала стрілецька пісня понад подільськими ланам, з котрих тільки-но зійшов сніг.

Чи можна встановити прізвища наших краян, які були січовими стрільцями, –  на таке запитання треба шукати відповіді й доносити ці матеріали до жителів нашого району. Отож, у «Поіменному списку боєвих відділів 1 полку українських січових стрільців» від 1 червня 1916 року знаходимо: підхорунжий Гайманович Ярослав, 1895 р.н., с.Сков᾽ятин; стрілець 2 сотні Мировський Андрій, 1894 р.н., с.Шишківці; поручник 4 сотні Носковський Зенон, 1889 р.н., с.Мушкатівка. Ось і все: сухі факти, скупі цифри, а за ними – долі конкретних людей. Можливо, комусь відомо більше про усусів-краян, будемо раді новій інформації.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>